Розділ 11

Світ різав ще заплющені очі. Інгрід глухо видихнула, відчуваючи біль у всьому тілі, губи потріскалися від спраги. Вона розплющила очі вечірні сутінки різали зір і здавалися найяскравішим світлом на світі. Він зняв прокляття, отже, певно, не німий там. Спроби повернути її сюди тривали два місяці чого він тільки не пробував: і талісмани, і заклинання, і кров для ритуалів. Але вдалося лише в ніч Предків, коли межа між світами стала тоншою.

Інгрід озирнулася навколо. Вона була в старому кам’яному будинку. Її погляд жадібно ковзав по кожній деталі, не помічаючи тілесного болю. З труднощами вона перекотилася на бік лежала на твердій постелі; старий матрац із сіном не міг зробити прогнилі дошки м’якшими. Спина палала, ніби тіло весь цей час пролежало в одному положенні, поки Інгрід перебувала у Зазеркаллі. Випростатися не виходило. Вона звісила ноги на підлогу, спробувала підвестися й пройтися, але з гучним стуком упала на кам’яний долівку. Підвівшись, сіла на коліна й витерла кров із підборіддя. Було дивно відчувати своє тіло таким слабким. Хоч Кайл і намагався зробити так, щоб її справжнє тіло зазнало якнайменше наслідків річної відсутності душі, більшість його сил пішло на повернення Інгрід. Та вона була вдячна хоча б за те, що могла рухатися це було не так важливо, як те, що вона знову бачила.

Інгрід піднялася на ноги, спираючись на стіну, і повільно рушила вперед. Дім був порожній, але в головній кімнаті зі столом і каміном вона пришвидшила крок, дісталася до столу біля вікна, схопила глек із водою й почала пити. Потім зник і хліб зі столу.

Двері зі скрипом відчинилися, і в кімнату зайшла літня жінка. Її сиве волосся було сховане під чепцем, а тіло здавалося готовим розсипатися. Вона з неприємним подивом глянула на дівчину, що прокинулася.

– Об’їсти мене вирішила? Хто тобі дозволив усе підряд хапати? Мій дім не церква  геть від столу! — гаркнула вона.

Інгрід, хитаючись, відійшла, дожовуючи хліб. Стара зиркнула на її тремтливе тіло з грубим, але трохи співчутливим поглядом.

– Сідай, — сердито прошипіла вона.

Невдовзі перед Інгрід зі стуком поставили миску з їжею.

– Ще й годуй тебе, скотино, — буркнула стара. — Мені за це не платили. Лежала б і далі напівдохла, що тебе, чорт, смикнув прокидатися!

– Заплачу. Замовкніть, — роздратовано відповіла Інгрід.

– Чим же ти мені заплатиш? Крім сукні на тобі нічого немає.

Інгрід змовчала — стара мала рацію. Вона швидко доїла з миски.

– Хто тобі платив? — не вгамовувалася господиня.

– З чого б мені тобі розповідати?

– Вони ж із Зазеркалля, — примружилася стара. — Як платили?

– Як треба, так і платили. Доїдай і забирайся, — різко відповіла вона.

Інгрід відставила тарілку й піднялася на слабких ногах. Раптом у голові спалахнула думка — вона потяглася до шиї, але не намацала свого кулона.

– Ти вкрала?!

– Плата за їжу.

– Верни назад, відьмо!

– З якої радості?

Інгрід відступила від столу й почала нишпорити по скринях.

– Як ти смієш! Руки геть!

Інгрід не зважала на крики старої й її спроби відтягнути її. Врешті дістала з дна ящика свій кулон і, не озираючись, рушила до виходу, ігноруючи роздратоване бурмотіння позаду.

***

Інгрід ішла стежкою, дивлячись на свої руки. Шкіра на них була спотворена опіками. На яку б частину свого тіла вона не глянула всюди залишилися сліди від вогнища, на якому її намагалися вбити. Вона гадала, скільки життів він забрав, щоб вистачило сил витягти її звідти, перш ніж вона померла. Яким би не було те заклинання, воно мало вимагати величезної жертви якщо навіть, щоб забрати її зір, Кайлу довелося віддати голос і життя багатьох своїх змій.

Світло здавалося надто яскравим. Інгрід ішла стежкою, примружившись, намагаючись не збожеволіти від кількості дрібниць, які бачила. Усього було занадто багато. Невдовзі вона вийшла до невеликого містечка. Людей було небагато. Інгрід розглядала всіх уперше за довгий час бачила стільки облич. Якщо раніше у снах вона хоча б бачила домівки, дерева, вулиці, то обличчя втрачали форму майже одразу. Тепер її очі розбігалися від безлічі образів, але ніхто не поділяв її захвату люди злякано відходили, хрестилися, відтягували дітей. Інгрід не хотіла знати, наскільки було спотворене її власне обличчя полум’ям. Вона повільно підійшла до торговців. Чоловіки напружилися, побачивши її, але не відійшли.

– Що це за місто? — тихо спитала вона.

Чоловіки розгублено глянули на неї.

– Еленберг, — відповів один.

Інгрід кивнула й пішла далі. Це місто було найближчим до її рідного села видно, Іен не хотів створювати собі зайвих проблем. За кілька годин вона знайшла людину, що погодилася підвезти її до села. Вона віддала за це свою металеву підвіску коштувала вона небагато, але все ж дорожче за шлях додому. Вибору не було, а підвіска не мала для неї особливого значення, тож, віддавши останнє, що мала, Інгрід вирушила в дорогу.

Сонце сховалося за обрій, і вона нарешті змогла роздивитися навколо спокійно. Вона зійшла з воза раніше, не бажаючи потрапляти жителям на очі. Стежка швидко привела її до дому. Він стояв осторонь, подалі від інших, тож вона змогла зайти, не привертаючи уваги. У дворі було порожньо, худобу розібрали, але, відімкнувши важкі двері, Інгрід побачила не порожню хатину усе було так, як вона залишила.

– От же тварюки… — прошепотіла вона, залившись болісним сміхом. Її й справді вважали настільки проклятою, настільки нечистою, що не торкнулися жодної речі в домі. Інгрід пройшлася по солом’яній підлозі, від якої вже тхнуло гниллю. Солома перегнила після зими, а літо виявилося надто прохолодним, щоб висушити її. Ткацький верстат стояв із напівзавершеним полотном, човник із ниткою лежав на підлозі. Ліжко припало пилом, як і все навколо. Їжу давно розтягли миші, що пробивалися крізь розчинені віконниці. Інгрід підійшла до маленької дерев’яної скриньки усередині кілька монет. Навіть їх не взяли. Вона кинула їх у кишеню, відчуваючи відразу.