Розділ 10

За тиждень Інгрід повністю оговталася. Смердючі настоянки Іена хоч і викликали в неї бажання вирвати все, що було всередині, але все ж поставили її на ноги. Вона допомагала Іену збирати речі, закріплюючи ременями дерев’яні скрині з товарами.

– Я піду заплачу конюху, сідай поки, — гукнув він, закінчивши запрягати коня.

Інгрід кивнула, і коли чоловік пішов, підійшла до коня, погладила його по шиї, слухаючи звичне фиркання. Вона вже збиралася сісти у віз, коли побачила невелике жовтувате сяйво. Інгрід потягнулася рукою й намацала сумку, прив’язану до сідла. Відчинивши, побачила розсипаний мішечок із мавкрісом. Вона не встигла нічого обдумати почула кроки Іена, швидко закрила сумку й повернулася до воза.

Звична тряска вже стала приємною рутиною. Іен знову щось без упину говорив, а Інгрід сиділа, занурена у власні думки, слухаючи його лише краєм вуха. Вона не розуміла, чому він приховав від неї мавкріс, чому не використав його достатньо, адже це могло вилікувати її миттєво. Навіть якщо б відвари не подіяли тут померти непросто, але думка не покидала її. Вона не знала, чи варто питати прямо. Вона довіряла йому більше, ніж будь-кому, та вже були моменти, які кидали тінь на це довір’я, але яких вона вперто не хотіла помічати.

– Якби у нас залишився мавкріс, ми могли б виїхати раніше, не затримуючись тут на два тижні, — сказала вона, намагаючись звучати відсторонено, ніби просто констатуючи факт.

Іен трохи розгубився, замовк.

– Так, знав би я, що знайду тебе тут, продав би менше, — нарешті відповів він.

Інгрід не відреагувала.

– Я вже думав, що не знайду тебе, — його голос пройнявся справжнім сумом. — Коли ти, як і ті люди, зникла безслідно, я не знав, де тебе шукати.

Інгрід трохи насупилася могла уявити це відчуття. Люди часто пропадали, і майже завжди без жодного сліду.

– Ну, хоча б я тут, хоч і ледве ходжу.

– Це ми підлікуємо. Хоч рани гояться швидше, ніж зазвичай.

– Треба буде не знімати взуття наступного разу, — сказала вона, намагаючись усміхнутися, щоб розрядити напруження, але Іен похмурнів.

– Наступного разу не буде.

– Знаю я, знаю, — тихо відказала Інгрід.

Після цього вони решту шляху їхали мовчки. Інгрід ще більше заплуталася у власних думках: яке б пояснення вона не знаходила, усі здавалися неправильними, нереальними, не схожими на того Іена, якого вона знала.

Оскільки Інгрід усе ще не до кінця відновилася, вони зупинилися на ніч у таверні маленького містечка. Іен віддав коня конюху, домовився про кімнату з власником, а Інгрід, наче тінь, тихо слідувала за ним. Коли вони опинилися у черговій тісній кімнатці, Іен зачинив віконниці, крізь які тягнув протяг.

– Все добре? — різко спитав він, вибивши її з роздумів.

– Так, а що таке?

– Ти тиха. Ти завжди тиха, але сьогодні тебе наче немає.

– Пробач, не змогла побачити, — відказала вона.

Він зітхнув, закочуючи очі.

– Інгрід... — протягнув він, і її серце стислося від того, як утомлено, але м’яко він вимовляв її ім’я — так рідко хтось називав її.

– Все добре, я просто втомилася.

Іен кивнув, знявши теплу коричневу накидку та повісивши її на стілець.

– Я зроблю відвар, почекай, спущуся по гарячу воду.

Коли двері зачинилися, вона швидко підвелася й підійшла до його сумки, почала нишпорити в ній. Це було неправильно Інгрід усвідомлювала це, але відчуття необхідності переважало сором. Діставши мішечок із монетами, вона висипала частину собі в долоню, решту зав’язала й поклала назад, точно на місце. У неї були гроші чесно зароблені на ліках, які вони готували разом, але їх було замало. Та думка не полегшила відчуття бруду від власного вчинку.

Інгрід зняла ремінь, сірий фартух, потім відв’язала теплі рукави, що кріпилися до сукні, й скинула темно-синє плаття, залишившись у довгій сорочці до щиколоток. Невдовзі Іен повернувся, тримаючи в руках миску з гарячим відваром, що різко тхнув травами, й подав її Інгрід.

– Тільки не кажи, що я цим людей трую, — з усмішкою кинув він.

– Якось не надто лестить власним лікам, — відповів він, спостерігаючи, як вона морщиться.

– Не називай цю гидоту моєю, я б не змогла зробити щось настільки огидне, — сказала вона, роблячи ковток і скривившись.

Ніч швидко огорнула містечко тишею, і лише зрідка чути було нявчання котів, що билися на кам’яних вуличках. Інгрід тихо підвелася й підійшла до стільця. Одяг шарудів занадто голосно, тож вона швидко вийшла надвір. Щойно двері зачинилися, вона накинула на себе сукню й зав’язала слабкими зав’язками рукави. Торкаючись пальцями стіни, Інгрід повільно рушила вперед. Була глибока ніч, і дівчина ледь розуміла, що збирається робити. Зупинилася біля сходів на перший поверх таверни, вагаючись, чи варто йти, чи виправдані її тривоги та бажання розібратися. Бажання повернутися назад у кімнату й забути про все важким каменем лежало на серці. Вона стояла надто довго, аж поки до неї не підійшла господиня таверни.

– Чимось допомогти? — спитала жінка, пильно вдивляючись у сліпі очі відвідувачки. Для всіх тут сліпота була чимось дивним, тим, що зазвичай лишалося у світі живих. Інгрід затримала подих — треба було вирішити, і швидко.

– Ні, дякую, — тихо промовила вона й, орієнтуючись на дотик, спустилася вниз і вийшла з будівлі.

Невдовзі Інгрід повернулася до порожньої таверни й піднялася у свою кімнату. Цього разу Іен прокинувся від звуку дверей.

– Ти кудись ходила? — запитав він сонним голосом.

Інгрід лягла на постіль, не знімаючи теплої сукні. Лягла близько до нього й притулилася до грудей, відчуваючи знайомий запах полину, що завжди йшов від нього. Іен поклав руку їй на спину, трохи розгублено.

– Усе гаразд?

– Помовчи, — прошепотіла Інгрід, ще міцніше притискаючись до нього. Вона відчувала тепло його тіла й до болю знайомий аромат полину. Усе буде, вона зробить усе, як потрібно, але не зараз. Зараз вона дозволить собі слабкість дозволить відчути тепло, якого так потребувала. Вона не хотіла говорити, не хотіла думати ні про що. Лише розчинитися в цих обіймах, забувши про світ довкола. І вона дозволила собі це лише на одну ніч. Відчувала тепло його грудей і долоню, що ніжно погладжувала спину, поки повільно не занурилася в сон.