Розділ 9

 Ліс навколо був тихий. Під час короткого привалу, щоб напоїти коней і перекусити, Інгрід сиділа на краю воза, зав’язуючи останні бочонки з маззю від опіків, усе ще морщачись, згадуючи, як збирала той смердючий жир. Два дні вона не могла позбутися запаху зі своїх рук. Поставивши останній бочонок у скриню, Інгрід не могла не помітити, наскільки тихим і напруженим став Іен. Він побіжно згадував про свою хворобу, уникаючи пояснень або не бажаючи називати її лише сказав, що без постійних ліків стає не своїм, починає марити або навіть може завдати шкоди.

Інгрід узяла палицю й босими ногами ступила по прохолодній траві, підходячи до Іена. Він сидів спиною до неї, нервово бурмочучи, намагаючись відкрити тремтячими руками склянку з травами. Зазвичай їхні ліки зберігалися в дерев’яних бочонках або полотняних згортках, але свої він тримав у склянках, дбайливо обкладених вовною, щоб не розбилися.

– Дозволь, я допоможу.

Сказала Інгрід, тягнучись до склянки в його руці, але він не оцінив її жест і грубо схопив її за зап’ясток. Інгрід спробувала відмахнутися, але його хватка була міцною й болісною.

– Ким ти себе вважаєш?

Прошипів він крізь зуби. Інгрід розгубилася від раптової зміни його тону й дій він ніколи не говорив із нею грубо, і хоча дратувався часто, його дотики завжди були обережними, ніби він боявся зламати її необережним рухом. Вона швидко опанувала себе, нагадавши, що йому просто потрібні ліки, і це не він зараз перед нею. Вона схопила його за руку, пригорнувши до його зап’ястка гострий край свого кільця. Іен послабив хватку звісно, звичайне кільце не могло завдати справжнього болю, але цього вистачило, щоб він розгубився. Інгрід вихопила склянку, розв’язала туго заткнену пробку й залила в підготовлену ним настоянку.

– Заспокойся й випий.

Сказала вона різко, простягаючи Іену дерев’яну кухоль із настоянкою, але той відкинув її вбік. Інгрід насупила брови, чуючи, як ліки розливаються по землі. Вона насторожено прислухалася до його рухів, стежачи за світло-блакитним силуетом у темряві. Іен підійшов ближче його кроки були важкі, нерівні.

– Думаєш, тут усе можеш?

Його очі були розфокусовані, але вона не могла цього бачити.

– Думаєш, можеш усе… ти хоч знаєш, хто я? Знаєш, так, знаєш… Ти мене зневажаєш. По очах бачу зневажаєш, як і вони. Це не моя провина. Ти зневажаєш мене, не бреши, я знаю зневажаєш.

Його мова ставала все менш зв’язною; він мимрив, упиваючись пальцями в її плече. Інгрід не рухалася, обмірковуючи, як краще діяти.

– Що я зробив не так? Я все зробив правильно… Мене так учили, правда учили… Вони б завдали болю. Я мав це зробити, вони б завдали болю… Ти теж завдаси… ти теж завдаси… ти теж…

Слова ставали дедалі заплутанішими. Інгрід змахнула тростину вгору й сильно вдарила його по підборіддю. Він стогнав, відпускаючи її плече, на якому виступили краплі крові. Інгрід кинулася до воза. На щастя, Іен не пішов за нею сидів на землі, бурмочучи нісенітниці, звертаючись то до батька, то до невідомих людей, змінюючи мови. Коли вона закінчила готувати другу порцію настоянки, його мова вже не була схожа на людську радше на суміш звуків і уривків слів. Він лежав на траві. Різким рухом руки вона змусила його сісти й почала насильно вливати рідину в його горло. Частина розливалася на їхній одяг. Коли кухоль спорожнів, Іен почав дихати глибше. Не відразу, але поступово свідомість повернулася. Інгрід усе ще міцно тримала його за комір біля потилиці. Іен зробив кілька глибоких вдихів, сів рівно, намагаючись сфокусувати погляд. Той одразу впав на плями крові на її білому рукаві. Він простягнув руку до її плеча, але не наважився торкнутися, завмер, затамувавши подих. Його рука зависла в повітрі, поки він вдивлявся в її очі. Інгрід недбало відмахнула його руку.

– Очнувся?

Іен не відповів одразу, але згодом кивнув.

– Так.

– Тоді вставай. Їхати ще далеко. Не хочу ночувати посеред лісу.

Іен провів її поглядом, коли вона повернулася до воза й недбало витирала рукав полотном від розлитого відвару. Він потер щелепу, що нила тупим болем.

– Ідеш?

Роздратовано крикнула Інгрід. Чоловік підвівся й почвалав до воза, заглиблений у власні думки. Інгрід кинула полотнину на ящик і прислухалася, як він запрягає коня. Стоячи до нього спиною, вона приховувала тремтіння в руках.

Вдих.
Видих.

Вона сіла у віз. Ніхто не промовив і слова.

Увечері вони заїхали до чергової таверни. Інгрід сиділа за невеликим столом у спільній трапезній, поки Іен заносив скрині з ліками до кімнати як завжди, боявся, що їх украдуть. Відвідувачів було небагато, тому панувала приємна тиша. Іен сів навпроти, важко зітхнувши.

– Нарешті доніс усе. Ці коробки колись мене доконають, — пробурмотів він із втомленим роздратуванням, побачивши, що крім густої ячмінної каші на столі стояли ще й медові млинці, яких він не замовляв. Інгрід неквапно їла їх.

– Не знав, що ти не байдужа до солодкого.

– Сьогодні мені двадцять сім, — повільно, без емоцій, ніби задумавшись, сказала вона.

– У нас у селі було прийнято пригощати іменинників медовими млинцями. Пасічник завжди радів цьому звичаю — монет у нього побільшало б, хоча й без того мав чим торгувати. Церкві завжди був потрібен віск для свічок, а він не був людиною надто духовною ніколи нічого не віддавав просто так.

Іен потягнувся й відірвав пальцями шматок млинця, швидко сунувши його в рот, щоб не залити все медом. Інгрід боляче вдарила його пальці ложкою.

– Ти ж казав, що не любиш солодке. От і тримай руки подалі.

Іен лише засміявся й повернувся до своєї каші.

Уночі Інгрід провалилася в сон, щойно лягла на ліжко у своїй кімнаті, встигнувши лише скинути взуття. Сон приємно забрав біль і втому з тіла. У місті вони вирішили залишитися на кілька днів. Наступний день минув звично: вони лікували людей і продавали трави. Відвідувачів було небагато, тому вночі Інгрід не валило з ніг, і вона спокійно відпочивала.