Розділ 8

Сліпа морщилася від шуму гамірної корчми, та Іен, здавалося, почувався там цілком зручно сміявся й жваво розмовляв із чоловіками на тому ж шиплячому, незнайомому їй наріччі. Хоч він і вчив її кільком фразам, вона не мала жодного уявлення, про що йшлося. Було вже пізно, і більшість відвідувачів були напідпитку. Інгрід зморщилася від неприємного запаху алкоголю, що висів у повітрі, і, доївши густу юшку, підвелася, щоб піти в кімнату, за дві ночі в якій вони заплатили. Але Іен, побачивши, що вона підвелася, обережно схопив її за руку.

– Уже йдеш?

Промовив він лагідно.

– Спати хочу.

– Провести тебе? Знаєш, як дістатися?

Інгрід узяла тростину й злегка похитала головою.

– Не треба, я пам’ятаю.

Іен неохоче відпустив її руку.

– Я ще трохи посиджу.

Інгрід кивнула й, постукуючи тростиною перед собою, відміряла кроки до своєї кімнати — сім праворуч до сходів, далі правим боком на другий поверх, де були житлові кімнати. Вона торкалася пальцями стін, рахуючи дверні пройми. На п’ятій зупинилася й зайшла всередину. Кімнатка була маленька: у цьому місті було багато подорожніх, тож ціна за ніч була смішно завищена. Але вони з Іеном були надто втомлені й потребували нормального відпочинку, а не просто підстилки біля вогнища в лісі.

Інгрід зняла коричневу верхню сукню, залишившись у вільній полотняній сорочці з широкими рукавами до щиколоток. Холодний вітер просочувався крізь щілини в закритих віконницях, тому вона поспішила повісити сукню на стілець і сховалася під ковдру на одній із двох ліжок, що стояли поруч у тісній кімнатці. Вітер завивав просто над головою. Шум унизу заважав заснути: деякі чоловіки були вже геть п’яні про це свідчили вигуки працівників, які виганяли найбуйніших.

Коли гамір нарешті стих, двері зі скрипом відчинилися, і Іен тихо увійшов, намагаючись не розбудити її.

– Як балачки?

Іен здригнувся від несподіваного питання.

– А, ти ще не спиш.

Він стягнув чоботи й ліг на друге ліжко, навіть не перевдягнувшись.

– Добре. У них багато історій, це мандрівні чаклуни.

– Навіщо тут чаклуни, якщо всі й так трохи вміють чаклувати?

– Можуть, але мало хто знає як. Люди вмирають побожними, і більшість не хоче цьому вчитися. Та й духовної сили це забирає багато мало хто готовий витрачати те, що не повернеш.

– А вони готові?

Іен саркастично хмикнув.

– Гарно брешуть. Звичайні шарлатани, нічого чаклунського там немає.

Інгрід пробурмотіла щось у відповідь і встала, щоб накинути знову верхню сукню, здригнувшись від холоду. Іен спостерігав за нею.

– Обережнішою будь.

– Так, захворіти в дорозі було б не до речі.

– Не про це я.

Іен піднявся на лікоть, і його тон став серйозним.

– Тут останнім часом люди зникають. Кажуть, крадуть для ритуалів.

– А, про це. Так, чула десь.

Інгрід знову лягла, більше переймаючись холодом, ніж його словами.

– Ти не виглядаєш занепокоєною.

– Я вже помирала, – сухо сказала вона.

Іен усміхнувся, закочуючи очі.

– Ти невиправна. Але все ж будь обережна. Не відходь далеко від мене. Безпорадна сліпа легка здобич для них.

– Замовкни.

Іен тихо засміявся й ліг на спину.

– Гаразд, гаразд, не сердься.

***

– Бабусю, там змія! Я бачила змію!

П’ятирічна дівчинка вбігла до хатини, де літня жінка місила тісто. У селі стояло спекотне літо.

– Не верзи дурниць, нема тут ніяких змій, — буркнула та втомлено. Вона добре знала, що в онуки занадто розгулялася уява надто вже часто дівчинка вигадувала й бачила те, чого не було.

– Ну ба, я справді бачила! Ходімо, покажу!

Відмовитися не вдалося, тож старенька витерла руки рушником, накинула його на плече й вийшла з хати. Уночі мала бути ніч предків, тож усі сиділи вдома, прикрашаючи оселі талісманами й обкурюючи травами. Інгрід побігла стежкою, що вела до лісу, й указала пальцем у траву.

– Ось бачиш? Я ж казала змія!

Жінка вдивлялася слабкими очима в траву, але нічого не побачила. Покопирсавшись у ній палицею, вона випрямилася.

– Іди грайся й не відволікай мене своїми вигадками.

– Але ж от вона, тут сидить!

Зойкнула дівчинка, але бабуся вже повернулася до хати.

Ближче до вечора Інгрід сиділа на траві у дворі, бавилася мотузками, намагаючись повторювати талісмани, які плела її бабуся для мешканців села. Та раптом її увагу привернула змія, що підповзла ближче до ніг. Дівчинка злякано підвелася, побачивши у дворі незнайомого чоловіка, який ішов до неї.

– Бабусю, сюди хтось прийшов! — крикнула вона, але жінка, вийшовши з дому, лише розсердилася — нікого не бачила.

– Знову ти за своє! Або в хату, або не заважай!

Поглянувши на незнайомця, дівчинка злякалася його вигляду довге біле волосся, шкіра мов порцеляна, а очі червонуваті, нервово сіпалися. Не роздумуючи, вона кинулася в дім. Юнак довго дивився їй услід, зважуючи, що робити, а потім повільно рушив услід, заходячи через прочинені від спеки двері.

Дівчинка згорнулася клубком на лаві біля стіни, слухаючи, як бабуся сварить її за буйні фантазії. Юнак сів навпроти, дивлячись лагідно, намагаючись не виглядати страшно. Він простягнув руку, показуючи маленьку білу змійку. Інгрід дивилася широко розкритими, зацікавленими очима й потягнулася доторкнутися до холодної луски. Змія поповзла вгору, обвиваючи її руку, й дівчинка розсміялася.

Старенька кинула побіжний погляд, бачачи, що її слова не мають сенсу, зітхнула й повернулася до роботи.

Інгрід роздивлялася змійку, що звивалася на її руці, поки білявий чоловік підвівся й відійшов. Маленьким ножиком він зробив надріз збоку пальця, не даючи дівчинці побачити кров. Потім знову сів перед нею, прошепотівши незнайомі слова, взяв її руку й швидким, майже непомітним рухом порізав тильний бік долоні. Не зважаючи на її зойк, він поклав свій палець уже забарвлений золотавою кров’ю на її рану. Червонозолота цівка потекла з її руки, і дівчинка поступово знемоглася, осідаючи всім тілом на лаву.