Розділ 7

— Уже йдеш? — обурилася юна дівчина. Альмар відповів, складаючи стару полотняну сумку:
— Повернуся пізно. Замовлення серйозне, доведеться затриматися.

Тереза надула губи, удаючи образу, та швидко повернула собі звичну усмішку.
— З якого це приводу цього разу?

— Герцог готує освідчення. Замовив доволі складні прикраси.

— Як романтично.

— Можливо, якби він не був нашим постійним клієнтом, який обсипає різних жінок подарунками.

Вона закотила очі.
— Тобі вечерю лишати?

— Не треба, щось знайду.

Альмар уже йшов, коли Тереза зупинила його. Вона метнулась на кухню, де сушилися трави, повернулася й вклала йому в руки висушений будяк.
— Сьогодні ніч предків. Не забудь.

Альмар мовчки взяв трави й пішов. Дім зустрів його звичною порожнечею. Тереза повернулася до хатньої роботи. Коли надворі стемніло, вона запалила свічку й сіла у своїй маленькій спальні зашивати рукав сорочки. У будинку було тихо, тільки коти, що пробралися на горище, дряпали тонкі дошки.

Тереза підвелася, почувши шум у головній кімнаті. Вона вибігла туди босоніж.
— Альмар? — покликала тонким голосом. Але в кімнаті нікого не було. Оглядаючи простір при світлі свічки, вона не знайшла нічого, окрім мошок, що летіли на вогонь.

Вона вже поверталася до своєї спальні, коли з верхньої полиці шафи посипався кухонний посуд: казанки з гуркотом покотилися по підлозі, глиняні тарілки розбилися в друзки. З криком Тереза кинулася до трав і талісманів, поспіхом підпалюючи їх тремтячими руками. Але запах видався не тим, це була полин, яку всі викидали з дому на ніч предків. Дим швидко заповнив кімнату, і в паніці Тереза висмикнула пучок трав і викинула його у вікно. Кілька талісманів згоріли дотла. Прислухаючись, вона чула лише тишу.

«Спрацювало», — подумала вона й, усе ще тремтячи, повернулася у спальню.

— Я вдома! — гукнув Альмар, зайшовши ранком. Його зустріла тиша. Він зітхнув і попрямував до кімнати сестри. Двері зі скрипом відчинилися… але спальня була порожня.

Лише запах полину залишився у пустому домі.

***

Звична трясуча підвода стала для Інгрід надто тихою. Вона знала Іена й бачила його в різних обличчях: привітний зазива, говіркий мандрівник, що проситься до оселі, глузливий дурень, наляканий близький — вона бачила все це, але ніколи не відчувала від нього холоду. Він ніколи не мовчав так довго, і все ж зараз мовчав. Інгрід пересунулася ближче. Дурість. Вона ніколи не вміла говорити, лише торкатися душі тілом, коли лікувала, але не словами — з ними вона не вміла поводитися. Та й як інакше, якщо все її свідоме життя складалося з сухого спілкування: її або вчила сувора, мовчазна бабуся, або вона сама навчала свою ученицю, користуючись тими ж словами, тим самим холодом. Їй ніколи не було потрібно знати людину, відчувати, що в неї всередині. Інгрід просто вчила, і цього було досить; просто лікувала, і цього від неї вимагали. Ніхто не був їй близький, ніхто не потребував від неї нічого, крім купленої допомоги.

— Це через ту дівчину в селі?
— Ні.
Так само холодно, як і вона, відповів Іен.
— Ти її знав?
Інгрід була недосвідчена, але не дурна. Шкода, що це не допомагало їй говорити м'якше. Її слова звучали радше як допит, а не як турбота.
— Не зачіпай цю тему.
— Чому? Раз ти так поводишся після того, як побачив її, значить, щось сталося. Чому вона тебе злякалася?
Холодно, сухо, без жодної теплоти. Інгрід ненавиділа себе за це. У відповідь мовчання.
— Відповідай мені.
Вона намацала його підборіддя, щоб повернути до себе. Вона чула, що люди так відчувають тиск і починають говорити більше. Для неї це не мало значення: вона бачила лише золотавий силует душі в темряві. Підвода повільно зупинилася, і він зістрибнув.
— Куди ти?
— Злазь.
Вперше її спину пройняв мороз від його могильного голосу.
— Навіщо?
Іен схопив її за руку й різко стягнув униз. Інгрід впала, але він підхопив її обпаленими після вчорашнього інциденту руками. Мить вимушеної ніжності тривала недовго він міцно стиснув її зап’ястя й потяг у ліс. Інгрід поспішала за ним, збиваючись на коренях.
— Іене!
Вперше її голос зірвався на страх. Це змусило його спинитися, але не відпустити. Інгрід глибоко дихала, розгублена, не знала, що питати.
— Що з тобою? — прошепотіла вона.
Може, хвилину тому вона б зневажила такий тремтливий шепіт. Та зараз боялася. Людину, яку добре знала. Того, кому почала довіряти. З ким спала поруч у лісі на одному тюфяку. Людину, перед якою її душа тихо розм’якала, хоч зовні вона майже завжди вміла ховатися за холодною маскою. І тепер вона боялася його. Забинтована рука на її зап’ястку з легкою тремтливістю й далі тримала її міцно.

– Думаєш, якщо я завжди добрий до тебе, то тобі дозволено все?

Промовив він тихим, стриманим гнівом.

– Що... що ти маєш на увазі, я не...

– Ти тут лише завдяки мені. Якби не я, ти збожеволіла б у тій забутій Богом дірі. Гнила б там століттями, як забутий корінь у холодній землі. Залиш я тебе тут не протрималася б і дня. Ти завжди думала, що сильна? Ти не більше ніж...

Він обірвався на півслові, наче проковтнув кінець фрази. Погляд його помутнів, дихання збилося. Пальці тремтіли, ніби не наважуючись стиснути міцніше, але все ж не відпускали, тримаючись, ніби боялися втратити.

– Іене...

Зі страхом, але майже ніжно прошепотіла вона. Їй було гидко від самої себе, але голос мимоволі став м’яким. Вона була надто розгублена, щоб думати про гідність. Її лякав його крик, його гнів, і глибоко всередині ще більше правда в його словах. Вона вірила їм. Іен глянув на неї, зіниці розширені, погляд порожній, ніби дивився крізь неї.

– Ти не розумієш... правда ж?

Шепіт — більше для себе, ніж для неї. Його хватка послабла, але рука лишалася на її зап’ястку — тепла, важка.

– Усе це... потрібно... потрібно, так, так потрібно...