Розділ 6

Погляд упав на тремтячі долоні. Інґрід насилу розуміла, де перебуває і що сталося у тілі залишився лише тваринний жах від вигляду власних забруднених кров’ю рук. Та це була не її кров болю вона не відчувала. Погляд судомно блукав кімнатою, доки не знайшов того, чия кров була на її шкірі.

…

Інґрід підкинуло вгору черговою вибоїною під колесом воза. Різкий поштовх вирвав її з лякаючого сну. Вона різко сіла, намагаючись розпрямити спину й відкинути думки про те, що наснилося. Сни завжди були барвистими єдиною віддушиною в мороці її життя.

— Куди цього разу? — втомлено спитала Інґрід. Усі ці зміни в її житті були їй не до вподоби: вічні поїздки розбитими дорогами, сон бозна-де, та ще й добре, якщо раз на тиждень вони зупиняються в заїзді. А що буде взимку? Уже й так відчутно холоднішало.

— Ми їдемо до Лазґа.

Інґрід важко зітхнула.

— Це не місто.

— А що, після своєї глушини так хочеться великого міста?

— Хочу ліжко, — сухо відповіла вона. — Скільки нам ще трястися по цих шляхах?

— Ще кілька місяців. Може, три. Потім, можливо, осядемо в одному з міст.

Вона посунулася ближче, голос став тихішим, але напруга в ньому лишилася.

— Тобі не набридло?

— Не починай.

Від його ухилянь її пальці нервово стиснулися.

— Як мені ще реагувати? Ми тиняємося з села в село, з міста в місто. Ні нормального дому, ні ліжка, ні їжі. Тебе це справді влаштовує?

— А ти чого хочеш — повернутися у свою глухомань?

— Я з самого початку була проти твоєї ідеї.

— Хочеш повернутися в порожнє село? Будь ласка.

— Це було б краще, ніж шастати як волоцюги.

Ієн промовчав. Інґрід була роздратована, але мовчки намагалася змиритися з тим, що тепер її життя виглядає саме так.

Вони під’їхали до невеличкого села. Зазеркалля було значно меншим за світ живих; у селах часто спалювали «відьом», але недостатньо, щоби душам по той бік не було самотньо. Блукаючи спорожнілими хатами, вони рідко чули ознаки життя крізь зачинені дзеркала. Тому люди тут трималися купи в селах і містах, де вже були інші такі самі прибулі.

Ієн різко всунув їй у руки тростину й зіскочив із воза. Інґрід бачила світіння душ тих, хто підходив. Вона злізла з воза, але не пішла до людей даючи Ієнові можливість поговорити з ними, можливо, запропонувати лікування.

Вона уважно слухала незнайому мову. У її рідній глушині вона рідко зустрічала когось із інших земель, хіба що жандармів із міста тих, хто стратив її. Тож слухати нові голоси було цікаво, хоч Інґрід цього й не показувала. Вона стояла біля воза, уявляючи, який у них одяг, що вони їдять, чим відрізняються.

— Інґрід! — закричав Ієн, вирвавши її з роздумів. — Принеси маверис.

Інґрід підійшла до скринь із підготовленими травами й намацала зав’язки мішечків — на кожному з них вона робила різні вузлики. Взявши кілька мішечків із трьома вузликами, вона мовчки простягла їх Ієнові. Той узяв їх і почав показ: провів ножем по своїй руці, й вона миттю засяяла золотим світлом. Потім він насипав зверху трави рана не зникла, але кров одразу згорнулася й лишила тонку корочку.

Незнайома Інґрід мова тепер звучала грубо й шипляче. В потоці швидких слів вона не впізнавала жодного. Ієн умів знаходити підхід до людей — вони легко починали довіряти йому, хоч сам він нікого близько не підпускав. Інґрід замислилась, чи це через спосіб життя, чи через щось глибше.

— Іди з ними, — сказав Ієн. — Дівчата проведуть тебе до хати, а я розпряжу коня.

Інґрід кивнула. Переважно вони ночували в порожніх хатах чи заїздах, але інколи над мандрівниками милувалися й пускали до теплого дому. Якби поруч був лише Ієн, їх би не пустили — дівчата з осторогою ставилися до самітного подорожнього. Але раз із ним була Інґрід, він не здавався таким загрозливим.

Одна з дівчат глянула на сліпу, обережно взяла її під лікоть і повела до хати. Напевно, Ієн сказав їм, що вона не розуміє їхньої мови, бо вони лише безтурботно шепотілися між собою, майже не звертаючи на неї уваги.

Тепло дому заспокоювало. Інґрід могла хоч на один вечір забути про всю ту авантюру, у яку вплуталася. Вона неквапно їла грибний пиріг, поки Іен торохтів, розважаючи господинь історіями про їхні мандри як і в кожній оселі, куди їх пускали раніше. Люди любили слухати про те, як змінилися різні міста, а деякі мешканці взагалі ніколи не покидали своїх сіл відтоді, як опинилися тут.

Сонце за вікном давно сіло, зануривши все в пітьму.
Свічка м’яко освітлювала скромну глиняну хатину, кидаючи теплі, тремтливі тіні на стіни. Під ногами Інґрід відчувала той самий глиняний долівковий настил, притрушений сіном. Легкий запах тліючої печі, змішаний з ароматом сушених трав, миттєво переніс її думками додому. На мить їй навіть здалося, що вона ніколи й не залишала свого дому лише гостей стало в ньому раптово більше.

Випивши по кілька чарок настоянки, усіх трохи зморило. Гостям постелили на горищі, розклавши на копицях сіна старі покривала і давши теплі пледи. Інґрід вмостилася неподалік від Іена. Тіло розслабилося від приємної втоми й м’якості свіжого сіна.

– Що це за мова? — прошепотіла Інґрід, намагаючись не розбудити дівчат унизу.

– Польська, — так само тихо відповів Іен.

– Ти ж не казав, що знаєш польську.

– Після смерті я років п’ять жив тут неподалік, — відповів він, ледь усміхнувшись у темряві.

– Помер недалеко? — перепитала Інґрід, злегка зводячи брову.

– Можна й так сказати, — з ухмилкою пішов він від відповіді. — З якого це часу тобі цікаве моє життя?

Інґрід тільки пирхнула і нічого не відповіла. Але за кілька хвилин цікавість узяла гору.

– Як вони вдягнені? — тихо спитала вона.

Іен усміхнувся.

– Сорочки з широкими рукавами, поверх корсети. Але не затягнуті, як годиться, радше для виду. Спідниці чорні, вишиті квітами.

– Корсет поверх? Це ж непристойно… — так само тихо прошепотіла вона.