Розділ 5

Дівчина підняла голову з води, розслаблено видихаючи. Прохолодна вода приємно щипала шкіру, змиваючи бруд і сморід, її тіло нарешті могло розслабитися після довгої дороги. Інґрід утомлено сперлася на дерев’яну спинку ванни, намагаючись ні про що не думати, але думки вперто повертали її до місця, яке вона залишила. Звична постіль, знайомий ритм життя, вона тужила за цим, хоча й сама обрала дорогу. Хотілося повернутися до того, що колись навіть не здавалося життям: збори трав улітку, запах печі взимку, догляд за худобою, знайомі стежки в лісі. Усе це було їй близьке, просте й давало відчуття спокою.

Вона знову занурила голову під воду,вдячна бодай за те, що вмовила Ієна зупинитися в заїзді, а не ночувати знову просто неба. Дівчина, яку вони вдень вилікували, дала їм на знак подяки кілька мідяків, тож залишитися тут не стало проблемою. Вийшовши з маленької дерев’яної ванни, Інґрід узяла свій одяг, у якому була всі ці дні, і підійшла назад до великого тазику, щоб випрати речі. Але її спинило раптове запаморочення.

До ванни  три кроки від стільця. Один, два, три… п’ять, сім. Інґрід завмерла в нерозумінні. Притиснувши одяг під пахву, вона простягнула руку вперед і зробила кілька кроків назад  до стільця. Один, два… п’ять. Легке запаморочення почало відступати, і вона раптом збагнула, що під ногами вже не дошки, а земля, а запах дерева змінився важким, вологим духом сирої глини. Повітря стало густим і задушливим. Інґрід напружила слух, жодного звуку, лише її подих і ледь чутний дзвін у вухах. Пальці намацали стіну, але це була вже не дерев’яна стіна кімнати заїзду, а трухляві дошки, у шпаринах яких відчувалася земля.

Голова все ще крутилася, і одяг випав із рук. Відірвавши долоню від стіни, вона рушила в інший бік.

– Ієне! – крикнула Інґрід, роблячи дедалі більше кроків у невідомість. Тепер обидві руки були витягнуті вперед, а пальці безпорадно ковзали в повітрі. Вологий запах землі ставав дедалі сильнішим. Удалині щось зашурхотіло, тихо, ніби щось мале й легке рухалося по землі.

– Ієне… це ти? – покликала вона, голос її тремтів. Не роздумуючи, рушила на звук, тримаючи руку поперед себе. Невдовзі відчула дотик чиясь долоня схопила її за зап’ясток. Це був не Ієн: рука належала чоловікові, але пальці, що торкнулися її, були тонкі, майже делікатні. У Ієна ж грубі, мозолясті.

– Хто ти? – прошепотіла вона, розгублена. Відповіді не було. Пальці невідомого почали обережно креслити лінії на її долоні. Спершу плавні, безладні рухи. Потім Інґрід здогадалася: він пише. Прагне щось передати. «Німий?» майнула думка. Вона смикнула руку, охоплена страхом: вона не знала цього світу, боялася, може, він чаклує над нею. Але чоловік знову схопив її зап’ясток і продовжив водити пальцями.

– Я не вмію читати, – вимовила Інґрід, намагаючись приховати тремтіння. Пальці на її долоні завмерли. На мить здалося, що його рука здригнулася. Вона не встигла нічого сказати, коли відчула на шкірі холодок, і її крик розірвав тишу, коли вона збагнула, що по руці повзе змія.

Інґрід різко махнула рукою й відступила, змія впала на землю, та на зап’ястку лишився укус, з якого стікали дві тонкі цівки крові. Вона схопилася за трухляву балку, коли світ перед очима почав тьмяніти, а серце билося так гучно, що дзвеніло у вухах. Ставати на ногах ставало дедалі важче, і невдовзі вона знепритомніла, впавши на холодну землю.

Наступної миті Інґрід судомно вдихнула й різко висунула голову з води дерев’яної ванни. Вона хапала ротом повітря, кашляючи й випльовуючи воду з грудей. Холодні струмки стікали по її обличчю, а тіло здавалося важким, мов свинцеве. Її руки тремтіли, пальці ковзали по краю ванни. Інґрід спробувала підвестися, але ноги налилися свинцем. Вона вилізла з тазику, дивом не перекинувши його. Невпевнені кроки донесли її до найближчої стіни, і вона сперлася рукою. Три кроки – як і раніше. Вона не розуміла, що сталося: марення чи місцева магія. Натягнувши на себе довгу сорочку до підлоги, кинула одяг у ванну. Повільно, ніби уві сні, випрала й вижала речі, потім, тримаючись за стіну, побрела до дверей. За ними стояв змучений очікуванням Ієн.

– Можна швидше? – роздратовано спитав він і, взявши її за лікоть, повів нагору сходами. Можливо, за інших обставин вона б розсердилася, але тепер ледве мала сили йти. Невдовзі хлопець це помітив.

– Все гаразд? – запитав він уже м’якше.

– Втомилася, – коротко відповіла вона.

Ієн не став розпитувати, лише хмикнув і пішов далі, цього разу повільніше. Дійшовши до дерев’яних дверей, він відпустив її лікоть.

– Вранці вирушаємо далі. Не засиджуйся, – кинув Ієн і пішов.

Інґрід, усе ще ніби в тумані, зайшла до кімнати, повісила одяг біля вікна й, намацавши ліжко, сіла. Свідомість поступово прояснювалась, і разом із нею прийшло неприємне відчуття на руці. Вона підсукала рукав і провела пальцями по шкірі. На них лишилися вологі плями. Піднісши до носа, не відчула запаху. Але торкнувшись язиком, металевий присмак одразу дав зрозуміти: це була її кров.

***

Інґрід різала гриби для сушіння на зиму, поки Каталіна за сусідньою лавою мучилася з грамотою. Білявій дівчинці навчання давалося важко, Інґрід це знала, хоч і ніколи не питала. Навряд чи вона проявила бодай краплю тепла за весь час, що жила з дитиною: це було завдання її батьків, не її власне.

Інґрід утомлено розігнула спину. Звичну тишу сараю порушив стукіт.

– Сліпа, я до тебе з… – почала хтось із порога, але її погляд опустився на дванадцятирічну дівчинку. Інґрід, помітивши тишу, гукнула:

– Каталін, набери води.

Каталіна без запитань вибігла надвір рада хоч на хвилину відволіктися від навчання.

– Що потрібно? – холодно спитала Інґрід, відклавши ніж і витираючи руки рушником.

Дівчина на порозі знітилася, не знаючи, як почати.

– Амелія, – зітхнула Інґрід і, почувши вагання, додала: – Заходь.

Світловолоса Амелія зачинила двері й сіла на лаву, де щойно сиділа Каталіна. Вона глянула на сувої з кори, списані незграбними літерами, й усміхнулася.