Розділ 4

Похилого віку чоловік поспіхом ступав храмом, його кроки відлунювали в кам’яних стінах. Полишивши святиню, сивий, проте не надто старий священнослужитель подався в нетипове для свого сану місце – до будинку розпусти. Двоповерхова дерев’яна будівля стояла на іншому кінці міста; надворі сушилося безліч простирадл і одягу.

Щойно він переступив поріг, на нього зиркнули з нерозумінням. Одна з напівроздягнених дівчат, як і до всіх відвідувачів, спробувала підійти, але він відмахнувся різким жестом. Прошепотівши щось хазяйці, священника провели до однієї з кімнат, звідки долинали непристойні звуки. Він кивнув господині борделю й, не вагаючись, увійшов усередину.

Молодий парубок у кімнаті, захоплений миттю, не відразу помітив відчинені двері.

– Ленце!

Грозний голос батька змусив хлопця зірватися, перекинути дівчину на ліжко й судомно накинути на себе одяг; темний стрій учня священика знову прикрив його колишнє наготе тіло.

– Тату, я…

Чоловік не дав йому договорити й, ухопивши за комір, потяг геть із борделю.

– Про що ти тільки думав? Хоч знаєш, як ти мене ганьбиш? І ще смієш переступати поріг храму! – сипав він на Ленца докори вже на вулиці.

Він потяг хлопця назад до храму й завів у одну з кімнат. Ленц зморщився від гучного голосу: кам’яні стіни множили кожне слово лунням.

– Я пробачав тобі чимало, заплющував очі на безліч порушень, але це – поза всіма межами. Як ти збираєшся посісти моє місце після такого? – батьків голос різонув холодом.

Ленц не знаходив виправдань і лише безпорадно мимрив щось невиразне. Місто було мале – таке навряд чи лишилося непоміченим. Таємні візити одружених чоловіків до борделю нікого не дивували, але такі походеньки головного наступника священика стануть предметом палких пересудів і плямою на репутації.

Старий утомлено потер перенісся.

– Скажи мені на милість, що мені з тобою робити? – зціплено мовив він низьким голосом, стомлений від постійних витівок сина.

Ленц тим часом стояв, злегка похитуючись; його світле волосся ще липло до спітнілого чола. Погляд хлопця неквапом блукав по всьому в кімнаті – батьковому столу з книгами, вікну, іконам. Він звик до батькових доган – як і до покарань, що їх супроводжували, – тож розслаблено чекав, поки священник виговориться й відпустить, звелівши за звичкою якусь брудну роботу на кару.

– Поїдеш із вояками, – підсумував батько по довгій паузі.

Ленц завмер, спинивши хитання.

– Це як… – нерозбірливо прошепотів юнак. – Із вояками? На відьом, чи що, полювати?

– Не полювати, а визволяти села від посланців нечисті. За два роки повернешся.

– Але, тату…

– Досить. Може, хоч це отямить тебе.

Хлопець розгублено стояв посеред кам’яної кімнати. Він хотів заперечити, але знав: якщо батько щось вирішив – не переконаєш. Та й тепер він гранично чітко дав зрозуміти, що не налаштований на розмови. Проковтнувши слова, що рвалися з грудей, Ленц важким кроком вийшов.

***

– Ти певна, що тобі не потрібна допомога? – усміхнувся чоловічий голос.

Інґрід із пригніченим зітхом закотила очі, та відповісти не встигла: черговий корінь, що трапився не там, де слід, збив її з ніг.

– Скоро від стін і коренів живого місця не залишиться…

– Ти не допомагаєш, – шикнула дівчина.

З ухмилкою він подав їй тростину, яку вона навпомацки шукала в землі.

– Ходімо, я підготував трави, – сказав Ієн, беручи її під лікоть.

Дівчина смикнула руку, не приймаючи допомоги, але вистачило ще одного каменя не в тому місці – й, зціпивши зуби, вона все ж прийняла опору.

– Не роби такого виду.

– Веди вже.

Він закотив очі, проте повів її до сараю, де на столі були розкладені трави та олії. Обережно поклав її руку на спинку стільця.

– Сідай.

Запах щойно висушених трав різко контрастував із свіжістю ялинового лісу. Ієн вклав їй у долоню стебло рослини.

Дівчина обмацувала стебло й, підносячи його до обличчя, запам’ятовувала гіркий дух. У дитинстві, коли бабуся навчала її травництва, Інґрід звикла пізнавати нове на дотик і запах. Але відтоді минуло надто багато років – і вона не думала, що доведеться вчитися всьому наново.

– Це маверис. У нього шість круглих колосків і загострені листки, по три в пучку. Його перетирають для лікування ран. Змішують із цим, – він передав їй рослину з колючками. – Разом товчуть у ступці й утирають у рани.

Він дав їй час звикнути до фактури й запаху, а тоді додав:

– Зніми пов’язку з очей.

– Навіщо це?

– Ти ж бачиш маверис. Його породжено з розсіяних душ – тому ти можеш його бачити.

Інґрід вагалася. Вона повільно потяглася до стрічки, що закривала очі. Надто довго ховала рештки хибного зору, тож сама думка ходити без стрічки змушувала пальці тремтіти. Поволі розв’язала вузол на потилиці й прибрала тканину з очей.

– Гаразд. Тепер бачиш це? – промовив він повільно, наче боявся почути заперечення.

У звичній темряві дівчина розрізнила невелике сяйво від рослини в руках. Вона крутила стебло між пальців, розглядаючи.

– Чудово, – видихнув він. – Цей елемент трапляється в різних формах і місцях: він росте там, де спалюють амулети.

– Амулети? – нерозуміючи, перепитала вона й поклала колючки на стіл. – Навіщо це мені?

– Зупиняє кровотечі. Померти тут не можна, але проблеми зі здоров’ям трапляються, а кровотечі послаблюють тіло.

***

Знайомий стукіт у двері відлунив кам’яними стінами.

– Клята мара, – пробурмотіла Інґрід, розсипавши трави зі ступки. Вона хутко зібрала їх назад, витерла руки рушником і відчинила двері.

– Ось і наша сліпа, – весело промовив Ієн, обіпершись на одвірок.

– Назбирав? – кинула вона.

– Як завжди – просто з порога. А де твоє: «Як життя? Все гаразд? Навіщо прийшов?»

– Я й так ледь жива, тихіше, – прошипіла вона. Після його від’їзду її звалив недуг, але як лікувати нове тіло – не знала.