Розділ 3

Глухий стукіт кроків наповнив кам’яні стіни порожніх коридорів. Монахиня вийшла з головного кабінету дитячого притулку й сіла неподалік на дерев’яну лаву, очікуючи, коли їй передадуть дівчинку під опіку. Молодий світловолосий хлопець років п’ятнадцяти залишився в кабінеті настоятельки, а його обличчя спотворив страх. Він мав покинути притулок цього літа, і те, що відбувалося, аж ніяк не входило до його планів.

– Альмаре, тобі все вже пояснили. Приведи Терезу швидко і зібрай її речі, – низьким тоном промовила настоятелька, вдягнена в чорне.

– Але… – злякано почав хлопець.

– Швидко, – перебила вона, не залишивши жодного шансу на заперечення.

Альмар вийшов із кабінету, нервово потираючи кісточки пальців, поки йшов скрипучими сходами. Ноги налилися свинцем, відмовляючись слухатись, і кожен крок угору здавався важчим за попередній. Спотикаючись об власні думки, він зрештою дістався верхнього поверху.

Кімната зустріла його шумом – це була дитяча частина притулку, де жили діти від трьох до дванадцяти років. У напівтемному приміщенні стояли ряди ліжок, накритих сірими ковдрами. Посеред цього гамору сиділа його п’ятирічна сестра Тереза, зосереджено граючись із подругою в ляльки, скручені з хустинок, які зробив їм Альмар. Дихання збилося, і на мить у голові запаморочилося. Погляд упав на дівчинку поруч із Терезою. Та була дивовижно схожа на його сестру, лише волосся – чорне, як крило крука. Альмар судомно вдихнув, у грудях потягнуло важкістю, і він заперечно хитнув головою.

– Ні... ні, не можна... – прошепотів він так тихо, що слова загубилися в дитячому галасі. Він знову глянув на дівчат, відчуваючи, як час сповільнюється, перетворюючи хвилини на болісну вічність. Нарешті, ухваливши рішення, якого собі не пробачить, юнак підійшов до них.

– Айріс, по тебе прийшли, – вимовив він, намагаючись не видати тремтіння в голосі.

Очі дівчинки спалахнули здивуванням, змішаним із радістю.

– Що? Хто? Уже зараз? Вони справді мене всиновлюють?

Альмар кивнув і нахилився до ліжка Терези. Витяг з-під нього дерев’яну коробку з речами й почав поспіхом складати їх.

– Гей, це ж мої речі! – обурилась сестра, схоплюючись із місця.

– Поміняйтеся з Айріс, ви все одно майже однакові, – пробурмотів він, заштовхуючи одяг у стару полотняну торбу. Не зупиняючись, накинув на Айріс зимовий плащ Терези й туго зав’язав їй волосся стрічкою, щоб сховати під каптуром.

– Терезо, сховайся в комірчині, – різко кинув він сестрі, не давши часу на питання.

– Навіщо? – здивовано спитала дівчинка, притискаючи до грудей ганчір’яну ляльку.

– У хованки граємо. Швидко! – зірвався він, майже кричачи.

Налякана Тереза кинулась до комірчини, а Альмар тим часом опустився навпочіпки перед Айріс, намагаючись заспокоїтися.

– Слухай, коли спитають – скажи, що тебе звати Тереза, гаразд? Інакше тебе не заберуть звідси.

– Але ж я Айріс…

– Тепер кажи, що Тереза. Інакше доведеться залишитися тут.

– Гаразд, – швидко погодилася дівчинка: загроза прозвучала переконливо.

– Добре... добре... – пробурмотів він, відмахуючись від відчуття огиди до самого себе. Не зараз. Ненавидітиме себе потім, але зараз не можна. Підвівшись, він окинув кімнату поглядом – очі впали на жарівню. Швидко схопив глечик із водою й залив у неї, гасячи вогонь. Потім зупинив одного з хлопчиків, що бігав між ліжками.

– Поклич настоятельку, скажи, жарівня згасла.

Коли хлопчик вибіг, Альмар натягнув на Айріс каптур і вивів її вниз іншими сходами. Монахиня, яка мала забрати дівчинку, сиділа на тому ж місці, вже без настоятельки.

– Привіт, ти в нас Тереза? – спитала вона дівчинку з лагідною усмішкою.

Дівчинка кивнула. Монахиня взяла її за руку.

– Документи на неї мені видали. Передай настоятельці, що ми запізнюємося, – сказала вона й пішла, ведучи дитину.

Хлопець стояв, дивлячись їм услід, нервово стукаючи п’ятою по підлозі. Це неправильно, усе це неправильно, але поки він у стінах притулку – ще рано про це думати. Настоятелька повернулася й підійшла до нього.

– Що ти накоїв, – прошипіла вона напівголосно. Хлопець був на межі зриву – беззвучно клацав пальцями, нога все ще била по підлозі. Серцебиття, здавалось, лунало в цих заповнених дитячими криками стінах.

– Відвів Терезу до монахині, – промовив він глухо.

Настоятелька важко зітхнула, потерла лоба.

– Альмаре, – сказала вона після паузи. Він мовчав.

– Кого ти відвів?

– Терезу, – механічно, беземоційно відповів він.

– Альмаре, ти виріс тут, я тебе знаю. Кого ти відвів?

– Терезу, – впевнено повторив він.

Настоятелька кивнула.

– Я вже стара, мені не збрешеш. Але... – вона замовкла, розуміючи, що означала б для дівчинки дорога до монастиря. – Якщо вони повернуться, доведеться віддати їм Терезу. Якщо ні – значить, доля на твоєму боці.

Вона промовила це з жалем. Альмар почув скрип зачинених дверей її кабінету й вибіг надвір. Крик розітнув подвір’я. Сили прикидатися, що все добре, закінчилися. Нічого не добре. Нічого не мало бути так. Він мав урятувати сестру – і врятував. Він зробив правильно. Він мусив. Так, мусив.

Долоні й гомілки вкрилися кров’ю від ударів об дерево. За кілька місяців йому мало виповнитися шістнадцять. Він пішов би сам, забравши сестру. І нічого б не зробив. Це була б чиясь інша проблема, чийсь інший гріх – не його.

Альмар нервово хитнув головою. Швидким кроком він забіг у крило для старших сиріт, різкими рухами запихав свої речі до полотняної торби, потім кинувся у велику кімнату вище. Серед ліжок і дітей він сів біля місця Айріс, поспіхом запихаючи дитячі речі Терези. Частина впала на підлогу, але він не помітив. Відчинив комірчину, схопив Терезу на руки.

– Чому так довго? Я втомилася сидіти, ти ж знав, де я ховаюсь. Так у хованки не грають! – ображено промовила вона.

– Вибач, я готував подарунок, – нервово пробурмотів він.