Розділ 7. Відлуння крові

Розділ 7. Відлуння крові

Я вийшла на вулицю, не помічаючи, як хитаються перед очима дерева й люди перетворюються на плями. У голові звучали тільки одні слова:

> “Ти — позашлюбна дитина. Тебе позбулися. Тебе віддали...”

Навіть вітер не допоміг мені охолонути. Я тремтіла не від холоду — від злості. Вперше в житті мені хотілося щось розбити, викричати все небо до крові в горлі. Як вони могли?

Я згадала, як у дитинстві мене дражнили в притулку. Як я питала у виховательки, чому мама не приходить. А та відповідала щось про “тяжкі обставини” та “помилки минулого”.

Але тепер я знала — я була не помилкою, а таємницею, яку приховали.

— То ось чому… — прошепотіла я, — ось чому я завжди відчувала, що десь моє місце. Десь є моя тінь…

Моя тінь — це Авеліна.

Але спочатку я повернулась до старої кімнати, де нещодавно знайшла той лист.

У вікні притулку все ще світилися мляві жовті вогники. Я знала: відповідь — десь тут. Не лише у словах Маргарет, а й у документах, які можуть ще лишитися. І я мала намір їх знайти.

---

Уночі, пробравшись у архів, я натрапила на стару облікову книгу. В неї булу страрий роздріпаний пом'ятий лист і з дуже розмитими літерами, наче хтось навмисно хотів стерти з історії цю інформацію, в декількох місцях було розірваним та із-за цього було складно читати і поміркувати над вмістом написаного в документі.

> “Ліра...”
“...відмова підписана родичами.”

“було вирішено рішення заміни імені...сестер, одна залишена в родині, мотивовано необхідністю уникнення соціального осуду.”

Ось що я зрозуміла з цього, їхній страх бути осоромленими брав вверх над ними.

Позашлюбна дитина — пляма на репутації.

І вони вирішили стерти мене.

Поки що нічого ясного для росслідування немає, треба буде ще пошукати якісь докази і докопатися нарешті  до всього цього щоб знайти вбивцю Авеліни.

---

Клініка Святої Елліри була віддалена від міста. Серед соснового лісу, за високою огорожею і білою брамою. Ніхто не потрапляв сюди без дозволу, і ще рідше — виходив.

— Пані Вейл тут проводить лікувальний курс уже майже 5 місяців, а минулого тижня її помістили в лікарню із загостренням симптомів.— сказав Торн тихо, поки ми чекали біля входу. — Маргарет Вейл офіційно лікується від "психогенних розладів", але фактично — ізольована за наказом родини.

— Її ізолювали, бо вона могла пробовтати правду? — запитала я.

— Так, — відповів Лінден. — Вона знала надто багато. І була занадто слабка, щоб мовчати.

Мене трясло взгалі не від холоду.

---

Усередині

Нас провели коридорами — білими, як сніг стерильними до неприродності сильний запах ліків, шурхіт ковдр та мовчазні пацієнти.

Кімната №14.
За товстими дверима — Маргарет Вейл.

Жінка, яка жила в тіні чужих імен.

Я боялась не того, що вона скаже, а того, що не скаже нічого.

Медсестра обережно відчинила двері, і я ступила всередину.

---

Маргарет сиділа біля віконця. Сива, зосереджена, спина пряма, ніби досі тримала гідність родини на плечах. Виглядала як жінка, яка пережила війну, але нікому про це не сказала.

— Авеліно?.. — її голос був хрипкий, наче забутий.

Я наблизилась.
— Ні, я не Авеліна.

Вона подивилась прямо в очі, довго так дивилась, ніби шукала підтвердження тому, що вже знала.

— Тоді… ти — вона.

Я мовчала.

— Я знала, що вона знайде тебе і ти прийдеш.

— Чому ви мовчали? — прошепотіла я. — Чому ніхто не сказав мені, хто я?

Маргарет заплющила очі.

— Бо правда робить боляче, а твоя правда — ще й небезпечна.

— Ви знали мою справжню матір? — спитала я. Це горіло всередині мене.

Вона хитнула головою.

— Не особо. Вона була не з нашого кола. Молоденька тендітна служниця… І Генрі твій і Авеліни батько. Вони закрутили роман на стороні. А потім з'явилися ви — близнючки, незаплановані проблеми роду Вейл. Старішини роду Вейл, саме вони вирішили все наперед, що тільки одна могла бути "дочкою родини".

Я відчула, як усе в мені затремтіло.

— Але потім батько привів мене в дім?

— Ні, колись це зробила Авеліна. Вона тебе знайшла. І змусила їх прийняти. Під іншим ім’ям, вже зі зміненими документами. Вони боялись скандалу, тож погодились. Але... я не можу сказати більше, тож скажу лиш одне, вони нам зробили магічну промивку пам'яті.

— Сімейка Вейлів зробила нам промивку мізків?! —від почутого жаху аж почало паморочитися голова.

—Так, але тихіше щоб ніхто не почув нашу розмову — пошепки почала говорити.

— Вони приховали абсолютно все. Навіть мені зробили промивку, але то не допомогло, я все пам'ятаю. — я не могла стримати сліз.

— Авеліна шукала тебе роками. Коли дізналась — боролась за тебе.

— І, що потім було?

Маргарет мовчала довго. Потім відповіла:

— Вона зникла на 6 місяців. А потім мені сказали жахливу новину, що її знайшли в озері Мертан... вона пролежала там майже тиждень у воді. Але я... я до останнього не можу у це повірити, що її не має серед живих.

— Чому ви нічого не сказали?

— Бо боялась. Мене вже тоді хотіли ізолювати. Я говорила, але мене назвали божевільною. Вони... Вейли... вони вміють змусити замовкнути.

Я обійняла себе руками, як від холоду. Світ хитнувся.

— То ким я є?

Маргарет усміхнулась. По-материнськи.
— Ти — Ліра. Але кров твоя — Вейл. І серце твоє добре. Вона вірила, що ти сильна і вона мала рацію.

---

Коли я вийшла з палати, світ здавався інакшим.
Я більше не була дівчиною з притулку, не була двійником.
Я була тією, кого приховали, забрали, викреслили з родини.
Але я повернулась.

І тепер я мала докопатися до кінця.

---