Розділ 4. Та, що не вона

---

Стіни особняка мали дивну властивість стискати простір. Усе тут здавалося трохи задушливим, навіть попри величезні вікна і високі стелі. Тиша мала вагу. Наче сама будівля пам’ятала кожну розмову, кожну брехню, кожну сповідь — і не хотіла відпускати жодної. Підлога ледь поскрипувала під ногами, а у дзеркалах в коридорах відбивалася не лише я, а щось… більше. Минуле.

У вітальні вже чекали.

Троє — кухарка мадам Іртель, молодий слуга Фрей і жінка років сорока, мовчазна покоївка з витонченими рухами. Вона так уважно вдивлялася в моє обличчя, що мені стало не по собі. Її очі були темні й важкі, як ніч перед бурею, і в погляді читалося не просто здивування, а наче вона шукала тріщину в образі, відбиток чогось чужого.

— Приємно знову бачити вас, міс… — вона обірвалась, ніби чекала, щоб я підтвердила — Авеліна я, чи ні.

Я кивнула. — І мені приємно повернутись.

Мадам Іртель розпливлася в усмішці: не щирій, а службовій. — Ми якраз подаємо вечерю. Чи зволите приєднатись, леді?

— Так, дякую.

Я сіла за довгий стіл — у кінці, де, за словами Торна, завжди сиділа Авеліна. Але я відчувала себе гостею. Ні, гірше — самозванкою в чужому сні. Стілець підо мною злегка заскрипів, і це здалося мені надто гучним у цій напруженій, мов застиглій, атмосфері.

Слуги розставили страви. Рухи точні, відпрацьовані. Ніхто не говорив. Лише Фрей — юнак із рудими кучерями й неспокійним поглядом — раз у раз кидав на мене погляди. Наче хотів щось сказати, але не смів. Його пальці мимоволі стискали край підносу, і кожен раз, коли я ловила його погляд, він одразу відводив очі.

— Як ваш… відпочинок, леді? — нарешті обережно спитав він.

— Спокійний, — відповіла я. — Саме цього мені й бракувало.

— Ви були в Ітанорі, чи не так? — спитала мадам Іртель, наливаючи чай. — Там гарне повітря. І тепло. Вам пасує загар.

Загар. Я внутрішньо здригнулася — тіло Авеліни знайшли холодним і блідим. Мене, живу, забрали з Мірвальда. Ітанор я бачила лише на фото в журналах. Ідеальний відпочинок, якого не було, але в який усі охоче повірили.

Я усміхнулась. — В Ітанорі й справді… приємно.

Фраза пролунала сухо, але більше ніхто не став уточнювати. Всі вже зрозуміли: я — повернулась, але не та сама. Їхні обличчя — натягнуті, мов воскові, погляди обережні. Ніби вони ходили навколо привида.

---

Пізніше, коли вечір зійшов на ніч, я повернулась у кімнату. Мене переслідувало відчуття, що хтось слідкує. Не вороже — швидше, настирливо. Мов погляд, що лишився в повітрі.

Я замкнула двері на ключ.

Сіла біля вікна, вдивляючись у сад. Вітер хитав гілки, і в кожному русі здавалося, що щось промайне між деревами. Але ніч була порожньою. Холодною. Прозорою. І мовчазною. У тій тиші навіть власні думки звучали, мов голоси.

Я торкнулася медальйона. І знову прочитала лист Авеліни.

> "…ми пов’язані. І нас розділили, перш ніж ми змогли запам’ятати…"

Ким же була ця дівчина насправді? І хто саме хотів, щоб я зайняла її місце?

Я встала, підійшла до шафи. Серед бездоганно складеного одягу — коробка з рукописами. Старі чернетки, нотатки, аркуші, на яких вона щось малювала. Символи, кола, написи. Наче Авеліна щось шукала. Або щось боялася втратити. Її графіка була тривожною, з надто чіткими лініями й повторюваними знаками. Це була не просто естетика — це була система. Можливо, шифр. Можливо — спосіб не збожеволіти.

Стук.

Мій пульс підскочив.

Хтось постукав у двері. Один раз. М’яко.

Я підійшла.

— Хто там?

Мовчання.

Тоді я відкрила. У коридорі — нікого. Тільки темрява, розлита, як тінь. Але на підлозі… конверт. Тонкий, білий. Без маркування.

Я підібрала його й повернулась у кімнату. Відкрила.

Лист був короткий. Написаний рукою, яку я не знала.

> "Я знаю, що ти не вона.

Якщо хочеш залишитися живою — зникни.

Вдруге тобі не пощастить."

Пальці тремтіли. Конверт пахнув чимось гострим, ніби попелом і лавандою одночасно. Цей запах здався мені знайомим, але пам’ять не поспішала з відповіддю.

Я сиділа, притискаючи аркуш до грудей. У голові пульсувала думка: хтось стежить. Хтось знає. І в цьому домі я — чужа. Примара, що ожила не там, де мала.

Але саме тому я не піду.

Бо якщо я залишусь — знайду правду.