Розділ 3. Особняк Вейлів

---

Карета з гравійованим знаком Бюро зупинилась на півколі вимощеної алеї. Дощ тільки-но припинився, і повітря було насичене запахом вогкості, мокрої землі та старого каменю. Особняк Вейлів, витягнутий угору, ніби ховав щось за своїми вузькими баштами. Його фасад був сірим, майже хворобливо блідим у хмарному світлі. Навіть дерева, що росли біч обліч алеї, здавались пригнутими від тягаря спогадів.

— Ви впевнені, що це спрацює? — запитала я, поправляючи рукав пальта. Пальці тремтіли, хоч я намагалася це приховати.

— Ні, — відповів Торн, не відриваючи погляду від фасаду. — Але чим довше ми чекаємо, тим більше слідів зникає.

Його голос був рівний, сухий. Як завжди. Але цього разу він не вийшов зі мною. Він залишався в тіні, на випадок, якщо «Авеліна» провалить перший крок.

Я видихнула, торкнулась медальйона під коміром і ступила на кам’яні сходи. Кожен крок лунав глухо, але чітко — мовби дім сам слухав.

Двері відчинились не одразу. Коли ж нарешті завіса темного дерева прочинилась, я побачила старшого дворецького — сивого, з худим обличчям, на якому вгадувалась не радість, не полегшення, а… напружене спостереження.

— Леді Авеліна, — вимовив він і ледь схилив голову. — Ласкаво просимо додому.

Тобі треба увійти в роль. Вони не мають права сумніватися.

— Дякую, Грейвер, — сказала я, спираючись на спогад із досьє. — Я… рада повернутися.

Рада повернутися. У дім, якого не пам’ятаєш.

Особняк був холодним. Ніякого теплого світла, жодного запаху чаю, жодного руху. Лише тиша. І тіні. Вони, здавалося, рухались краєчками мого зору, але щойно я поверталася — там не було нічого.

Сходи, мов коріння, піднімались угору. Стіни були прикрашені картинами: портрети предків, герби, пейзажі з туманом. На кожному полотні — щось завуальовано хижо-підозріле. Як і у самому домі. У кожному погляді з полотен — мовчазне нагадування про щось, що мало залишитись у минулому.

---

— Ваша кімната, як і раніше, на другому поверсі, там де ліва галерея, — мовив Грейвер, і його голос лунав майже машинально, як завчений церемоніальний текст.

Я кивнула, але щось у його тоні змусило мене озирнутись на нього з підозрою.

— А кімната моїх батьків?.. — запитала я обережно. Слова лягали на язик незручно, ніби я вимовляла їх чужим голосом.

— Порожня, — відповів він після паузи. — Пані Вейл перебуває в лікарні. А пан — на Раді. Вони не були тут вже понад тиждень.

Я проковтнула ком. Порожній дім. Холодні кімнати. Відсутність батьків, які наче мали б чекати на доньку. І головне — мовчазний слуга, який говорить, але не пояснює нічого.

— А я?.. — голос мій став нижчим. — Ким я була в їхній відсутності?

Грейвер поглянув на мене з тією самою втомленою стриманістю, яка, здавалося, була вишита на кожній зморшці його обличчя.

— Самостійною та самотньою леді, — сказав тихо. І, не додаючи більше жодного слова, розвернувся, щоб повести мене до сходів.

---

Моя — її — кімната була прибрана. Занадто прибрана. Усе стояло на своїх місцях, як на фото з каталогу. Ліжко застелене ідеально. Дзеркало навпроти вікна — ціле. Але в мені щось ворухнулось, коли я до нього підійшла.

Я дивилася на себе. І бачила не себе.

Я не знала, як Авеліна ходила, говорила, сміялася. Як вона дивилася у дзеркало. Але зараз, коли я глянула туди — побачила в очах відбиття чогось, що мене насторожило: страх і самотність. Наче дзеркало пам’ятало те, чого не пам’ятала я.

— Її кімната — це те саме, що архів, — раптом пролунав голос Торна через навушник, замаскований у вусі. — Пильнуй деталі.

— Я не шпигунка, — прошепотіла я.

— Але саме ти зараз у центрі всього. І тобі доведеться знайти навіть те, чого не видно.

Я відірвалась від дзеркала. Підійшла до комоду. Відчинила ящик. Серед прикрас, щіток і старих листів — щось клацнуло.

Невелика дерев’яна шкатулка, інкрустована сріблом. На замку — та сама літера “L”.

Я доторкнулась. І… відкрила.

Всередині лежав старий лист, на пожовклому папері. Розмашистий почерк, трохи похилий. Але знайомий.

> "Якщо ти читаєш це, значить я вже зробила вибір. Я не знаю, хто ти — та я відчуваю тебе. Ми з тобою пов’язані. І нас розділили, перш ніж ми змогли запам’ятати.

Але пам’ять не зникає — вона просто ховається. Іноді — в речах. Іноді — в страхах. А іноді — у відображеннях.

Якщо ти не зупиниш їх — усе повториться. А я більше не зможу повернутись."

Записка обірвалась без підпису. Але я знала — це вона. Авеліна.

— У кімнаті є лист, — прошепотіла я. — Вона знала. Про все. Про мене.

На іншому кінці лінії — мовчання. Потім голос Торна став жорстким:

— Ліра, ти не в ролі. Ти в її житті. І, схоже, вона залишила тобі ключі.

Я знову глянула у дзеркало.

На мене дивилась не я. І не Авеліна.

Це була хтось… третя.

І вперше я відчула: ця гра не про маски. Вона — про те, щоб згадати, ким я була до того, як усе втратила. І що, можливо, ця правда — страшніша за будь-яку брехню.