Розділ 2. Медальйон

---

— Ви серйозно хочете, щоб я… прикинулась нею?
— Ні. Я хочу, щоб ви допомогли з розслідуванням. Але іноді, — Торн знову поглянув на озеро, — щоб знайти правду, треба вийти за межі комфорту.

Я опустила погляд на медальйон.
"V", вигравійована на сріблі, тьмяно виблискувала у вечірньому світлі. Такий знайомий…
Я бачила його. Я точно… носила його?

— У вас є документи? — спитала я. — Докази, що вона — Авеліна Вейл?

Торн витягнув планшет і клацнув по ньому пальцем.
— Її ДНК збігається з вашою.
— Що?! — мій голос зірвався.

— На 99.9%. Ви — сестри-близнючки. Рідні. Ви — Ліра Меріс, вихованка притулку "Світло Вітру". Вона — Авеліна Вейл, удочерена в родину маґістратів. Ваші шляхи розійшлись приблизно у віці п’яти років.

У мене закрутилась голова.

— Як… як ви взяли ДНК? — запитала я, спробувавши зосередитись. — Ви ж навіть не знали, хто я.

Торн зітхнув.
— Ви дали згоду, навіть якщо не усвідомили цього. Після ідентифікації, коли ми запросили вас на свідчення, ми попросили мазок зі слизової — стандартна процедура в таких справах. Усе стерильно, офіційно.
— Мазок?
— Внутрішня сторона щоки. Безболісно. Просто тампон. Ви не опирались.

Я згадала той момент — жінка в білому халаті, що усміхнулась надто ввічливо, пластиковий пакет і коротка фраза: «Формальність». Я була надто шокована тоді, щоб поставити питання.

— Це не порушення?

— У нас було припущення про можливу спорідненість. А ще — ваш збіг у базі з тими, хто був у притулку. Ми йшли за логікою, Ліро. Не за надуманими теоріями.
Він нахилив голову.
— І ми були праві.

Я не знала, що сказати. Здавалося, Торн читає мені біографію когось іншого. Але факти... збігалися.

— Чому я нічого не пам’ятаю?

— Це й намагаємось з’ясувати. У неї в щоденнику — згадки про "дзеркало", про "половину" і… ваше ім’я.

— Моє?

— "Ліра", — кивнув він. — Не прізвища, тільки ім’я. Але достатньо, щоб ми почали шукати.

Мені хотілося відкинути все це. Просто піти.
Але те, як мої пальці стиснули медальйон — мимоволі, беззаперечно — було сильнішим.

І ще одна річ.
Я не хотіла, щоб вона залишилась просто… тілом без імені.

— Що мені робити? — запитала я тихо.

Торн подивився прямо в очі.
— Вона жила в особняку Вейлів. Її прислуга не бачила її останні тижні. Але дехто точно знав, що вона зникла. Вам треба увійти в її коло, як її тінь. З’ясувати, що знала Авеліна. І хто міг хотіти її зникнення.

Я ковтнула повітря.

— А якщо вони одразу зрозуміють, що я — не вона?

— Вони не мають права питати. Ви повертаєтесь після "відпочинку", все пояснено офіційно. Іноді, щоб витягнути змію, треба спочатку торкнутися нори.

Його голос залишався спокійним, як лезо ножа.
Але я вже стояла в пастці. У пастці, збудованій з чужого імені, мого обличчя й… крові.

---