Розділ 1. Озеро Мертан

---

Мертва тиша.

Холод пробирає крізь пальто, мов навмисно повзе по шкірі.
На березі озера — службовий намет. Усередині — тіло, накрите тканиною.
А перед наметом — я.

— Ви впевнені, що це не жарт? — мій голос звучить чужо.
— Це не жарт, — коротко відповідає агент Торн. Його пальці скріплені за спиною. — Самі подивіться.

Я не хочу.
Але й не можу не глянути. Рухаюсь, як механізм.

Тканина зісковзує. І я бачу... себе. Точнісінько.

Мої вилиці. Мій вигин губ. Навіть та сама родимка під оком.
Лише волосся трохи темніше. І обличчя... застигле.

— Її звали Авеліна Вейл, — озивається Торн. — Її шукали чотири місяці. А тепер — знайшли. І вона, здається, ваша копія.

— Це… якась помилка, — прошепотіла я. — Я не… не знаю її.

— Ні. Ви її не знаєте. Але, схоже, вона — знала вас.
У її кімнаті — фото, на якому ви разом. Ще діти.

Мені стає важко дихати.
Я не пам’ятаю цього фото. І ніколи не бачила цієї дівчини.

— І що тепер? — запитую, дивлячись у воду. Вона чорна, як порожнеча.
— Тепер ви — Авеліна Вейл, — відповідає Торн, спокійно, ніби обговорює план операції.
— Прошу?

— Вам доведеться зіграти її.
Ми підозрюємо, що її смерть — лише частина ланцюга. І тільки людина, яка виглядає як вона, зможе докопатися до істини.

Я ковтаю повітря. Озеро наче тисне на груди.

— Ви з глузду з’їхали, — кажу.
— Можливо, — знизує плечима Торн. — Але інших копій у нас немає. А ваша схожість — не просто випадковість.

Він подає мені медальйон.
Срібний, із вигравіруваною літерою "V".

Я тремчу. Бо знаю цей медальйон.
Він у мене був колись у дитинстві.

Я не знаю, що страшніше: що хтось убив дівчину, схожу на мене —
чи те, що я… можливо, теж леді Вейл.

---