Розділ 10. Моя улюблена бабуся.

   Всім привітик! Сьогодні я хочу розповісти про одну особливу людину в моєму житті — бабусю Віру. Хоча, строго кажучи, вона не моя рідна бабуся.

   Коли я вперше дізналася, що буду жити з нею, мені було трохи ніяково. Уявіть: жити з чужою бабусею, та ще й такого поважного віку — близько 90 років. Але ці думки швидко розві’ялись, як тільки ми познайомилися ближче. Віра — це не просто бабуся, це справжня віра у світле майбутнє. Вона — найкраща людина, яку я зустрічала в житті. Віра стала першою нерідною людиною, яку я боюся втратити.

   Хочу поділитися кількома приємними моментами, які трапилися зі мною під час нашого спільного проживання.

   Перше, що мене вразило, — це її турбота. Такої теплоти й щирості я ще не зустрічала. Вона завжди піклується, щоб у мене було щось смачненьке поїсти. Віра не просто годує — вона робить це з особливим теплом. Наприклад, якщо я приходжу додому після обіду, їжа завжди ще тепла, адже вона чекає мого приходу, щоб приготувати. А якщо я затримуюсь, то каструлька обов'язково буде акуратно закутана, щоб усе залишалося тепленьким.

    Кожного ранку Віра бажає мені гарного дня, але ніколи не заважає мені збиратися. Вона дає мені простір, і за це я їй дуже вдячна. Я можу спокійно прокинутися, приготувати собі сніданок і ніколи не хвилюватися, що ванна кімната буде зайнята.

   Ще один зворушливий момент — її турбота під час моєї хвороби. Одного разу я сильно застудилася, у мене піднялася температура, був кашель, і спати було дуже важко. Приблизно о третій ночі Віра тихенько зайшла до моєї кімнати зі спеціальним кремом для розтирання. Вона розтерла кремом та закутала мене теплим покривалом, а вранці пішла до магазину, щоб купити лимон для чаю. Вона навіть розпалила пічку, щоб у домі стало тепло і затишно.

   Ця бабуся навчила мене простим, але дуже важливим речам: як піклуватися про інших і як дарувати тепло навіть у дрібницях. Для мене вона не просто бабуся, а справжня частинка сім’ї.

   На протязі нашого спільного життя вона часто ділилася зі мною історіями зі свого життя та давала корисні поради. Уже понад 10 років немає її чоловіка, але вона досі за ним сумує. З її слів важко не помітити, як сильно вона його кохала і як це почуття продовжує жити в її серці. Вона часто говорить про те, як він був її опорою, другом і людиною, яка завжди знаходила спосіб підтримати та зробити її щасливою.

   Вони познайомилися вже після війни, у той час, коли життя тільки починало відновлюватися після страшних подій. Їй було 20 років, а йому – 28. Він був старший, зріліший і мав за плечима непростий життєвий досвід. Її привабили його доброта, впевненість та готовність підтримати в будь-якій ситуації. Їхнє кохання розвивалося природно, але водночас сильно: вони швидко зрозуміли, що хочуть бути разом.

   У шлюбі народилися дві донечки, і вони разом створили теплий сімейний дім. Їхнє життя не було легким: її чоловік пережив концтабір і часто хворів, але він завжди старався бути опорою для родини. Незважаючи на фізичні труднощі, він працював, аби забезпечити сім'ю, залишався турботливим чоловіком, уважним батьком і люблячим дідусем.

   Їхня любов була прикладом взаємної поваги та відданості. Вона розповідала, як вони вечорами обговорювали майбутнє, ділилися спогадами та мріяли про краще життя для своїх дітей. Вони завжди підтримували одне одного в радості та в горі, ті  найважчі часи лише зміцнювали їхні почуття.

   Зараз у мене все різко змінилося, і мені довелося покинути бабусю. Чесно кажучи, я не знаю, чи ще побачу її, але вона назавжди залишиться в моєму серці. Її розповіді про любов і життя, навчили мене цінувати справжні почуття, дорожити близькими й пам’ятати, що навіть у найскладніші моменти можна знайти сили для взаємної підтримки. Їхня історія – це нагадування про те, що справжнє кохання не знає меж і продовжує жити навіть після того, як одна зі сторін покидає цей світ.