Розділ 3. Мої улюблені спогади.

   На спогади я дуже багата, адже маю доволі насичене життя. Однак зупинюся на кількох особливих моментах.

   Перший спогад. Батькові квіти.

   Це сталося 15 березня, день, який на перший погляд не обіцяв нічого незвичайного. Я була в коледжі, на третій парі, де мала бути самостійна робота з дисципліни "Економіка підприємства". Відверто кажучи, цей предмет завжди здавався мені сухим і складним, і я ніколи не знаходила в ньому радості. Ще й самостійна робота — це постійне випробування. Того дня я не змогла до кінця розібратися в завданні, тож настрій був досить пригніченим. Після пари я також мала здавати семінар. Результат був невтішний — я його не здала.

   Коли я вийшла з аудиторії, здавалося, що день вже остаточно зіпсований. Вийшовши на вулицю, я направилася до машини, де мене чекали батьки. Я гадала, що вони просто приїхали мене забрати, як це часто бувало. Але коли я підійшла ближче, батько вийшов з машини. Це здалося дивним, адже зазвичай він рідко виходить.

   "Навіщо він вийшов?" — мигнула думка. Але вже за мить я зрозуміла, що не так важливо, чому. Бо в його руках був букет моїх улюблених квітів. Я здивувалася, адже не було жодної особливої нагоди. Просто звичайний день, який раптом став особливим. У цей момент я зрозуміла, як багато можуть означати прості, але несподівані вчинки.

  Той момент став для мене важливим. Чомусь ці квіти, які батько дарував мені просто так, запам'яталися більше, ніж подарунки на великі свята. І саме це зробило їх особливими. Це було без слів, але водночас дуже красномовно: батькова любов і турбота не обмежуються лише якимись визначеними датами чи подіями.

   Іноді здається, що ми сприймаємо наших батьків як щось само собою зрозуміле. Але в такі моменти, коли вони роблять щось несподіване, ми наче відкриваємо їх заново. Я зрозуміла, що батьки можуть виражати свої почуття по-різному, іноді без зайвих слів, просто діями. Це був не просто букет квітів, це був знак того, що батько завжди поруч, навіть у найменші моменти життя. Про те, що сталося на останній парі, я більше не думала — адже цей день запам'ятався зовсім іншим.

   Другий спогад. Наша риболовля.

   Цей день запам'ятався мені, наче це було вчора. Це було 4 серпня, і ми вперше за довгий час всією сім'єю вирішили поїхати на риболовлю. Звучить як щось звичайне, але для нас це було досить незвичайним явищем. Наша сім'я рідко збирається разом для таких спільних поїздок. Як правило, кожен зайнятий своїми справами, своїм ритмом життя. Але того дня все було по-іншому.

   Я пам'ятаю, як всі зібралися в дорогу — мама готувала їжу, тато з братом пакував снасті, а я раділа можливості провести час разом. Було щось особливе у відчутті єднання, коли всі разом вирушають у подорож, нехай навіть це всього лиш кілька годин на природі. Я завжди мріяла про більше таких моментів, коли вся родина разом і ми забуваємо про буденні турботи.

  Місце для риболовлі було мальовничим: річка, тихі хвилі, що ледь торкалися берега, і тепле серпневе сонце, що лагідно зігрівало. Чесно кажучи, ми не зловили багато риби. Та й риболовля не була головною метою того дня. Найціннішим для мене було те, що ми всі разом. Ми сміялися, жартували, обговорювали різні дрібниці.

  Одним із найсмішніших моментів стало те, як до нас підійшли два козенята, які просто не могли залишити нас у спокої. Ми пікнікували біля річки, і раптом ці маленькі бешкетники, зовсім не соромлячись, вирішили вкрасти у нас кавун! Спочатку ми були шоковані, а потім просто не могли перестати сміятися. Це був такий несподіваний і веселий момент, який ще більше підкреслив ту невимушеність і простоту дня.

   Того дня я зрозуміла, наскільки важливо проводити час разом із родиною. Риболовля стала для нас символом єднання. Після цього дня ми почали частіше разом виїжджати на природу. Раніше подібні моменти здавалися чимось незначним, але тепер я усвідомлюю, наскільки вони важливі. Це не лише про риболовлю чи пікніки, це про час, проведений разом, коли ти розумієш, що такі моменти дарують справжнє щастя.

   Після цього ми не раз їздили на риболовлю, навіть брали з собою наших друзів. Але той перший виїзд завжди залишиться особливим. Він був початком нашої нової традиції — збиратися разом і просто насолоджуватися товариством один одного, незалежно від того, що ми робимо. І це найголовніше.

  Третій спогад. Наша несподівана міні-подорож.

  Цей спогад мені особливо дорогий. Було 5 жовтня, і це був день, коли я і мама вирішили зробити маленьку подорож. Все почалося досить спонтанно. Ми довго обговорювали, чи їхати, вагалися, не були впевнені, чи знайдеться час, але на наступний день, зранку, ми просто сказали: "Чому б і ні?" І вирушили.

   Першим випробуванням став транспорт. Автобусів не було — просто не пощастило. Здавалося, що наша подорож закінчиться ще до того, як вона розпочнеться. Але, як буває в таких пригодах, на допомогу прийшов випадковий добрий дядько, який погодився нас підвезти. Щоправда, його манера водіння була справжньою американською гіркою. Він їхав швидко, різко, часто порушуючи правила, і мені здалося, що ми потрапили не просто в машину, а на атракціон. Серце билося швидше, кожен поворот здавався більш небезпечним за попередній. Я тоді зрозуміла, як важливо мати довіру до тих, з ким ти вирушаєш у дорогу.

  Порівняно з цим водієм, мій батько завжди їздить обережно і плавно, хоч і не повільно. Але цей чоловік... це була зовсім інша історія. Ми обоє з мамою трималися міцно, іноді обмінювалися поглядами, мовляв, "що ж це таке?". Але все ж таки, незважаючи на страхи, ми доїхали живі та здорові. Коли ми зійшли з машини, це було схоже на полегшення після екстремального атракціону.