Віддядення

Розділ ІІ

2

Прокинулася я від того, що мама мене розштовхувала у різні боки та ніжно шепотіла:

  • Сонечко, вставай, нам виходити. Хутчіш.
  • Мамо!

Покліпала я очима, потерла руки, зітхнула та сонно пішла з мамою. На вокзалі нас зустрів Петро. Я його впізнала, бо багато разів бачила на фотографіях. Це мамин брат. Схожий на неї. Він узяв наші речі і почав швидко розповідати:

 -  Катерино, їй уночі ще гірше стало. Добре, що ти приїхала. Тільки Соньку ти б з собою не брала.

 -  Чому ж?

 -  Нікому буде за нею доглядати.

 -  Не турбуйся.

Тут і я вирішила щось сказати:

  • Мамо, і не потрібно мене доглядати, я і сама доглянусь.

Дядько Петро посміхнувся, промовляючи:

  • Ти так подорослішала, а ще така маленька.
  • Нічого я не маленька, мені аж чотири роки.

Мама нічого не промовила, лише посміхнулася. Ми сіли у мікроавтобус і поїхали вулицями. Літо. Я тут ніколи не була. Запам’ятовувала годину дороги: поля з соняшників, кладовище і багато одноповерхових будинків із квітами, які чомусь були білі та фіолетові. Дивне село з двома кольорами квіточок, схожих на дзвіночки, але не вони.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше