Розділ І

Йде дощ. Мокрий асфальт світиться від калюж, які віддзеркалюють дерева й світло від ліхтарів. Вогники міста запалали, затулив собою хмарки. По вогкій вулиці лише чутні кроки. Двоє перехожих йдуть тримаючись за руки: чорнява жінка з гарними чорними очима; у білому легкому платі і поруч з нею зовсім не схожа на неї маленька дівчина у рожевому платі; з білими кучерями; блакитними оченятами й круглим обличчям.
Хто не повертався у вечері додому, той не знає, що місто живе, як і вдень, так і вночі.
Я не назвала місто. І мені соромно. Одеса - найгарніше місто у світі. Я народилась у ньому. Але найцікавіше приваблює у ньому те, що воно завжди має змінний настрій.
Ніч - не має обличчя. Он, з’явилася, повна луна, а через п’ять хвилин сірі хмаринки крадуть її. Краплина за краплиною л’є теплий дощ.

Я йду з мамою за руку. Мені зовсім не лячно, бо зі мною моя мама. А знаєш, як буває лячно? Ти засинаєш у кімнаті. Темно. А просинаєшся і нікого немає поруч – плачеш, тремтиш, бо боїшся, а сьогодні чомусь ми йдемо по вулиці і я зовсім не лякаюсь темряви. Вона від мене ховається, мабуть, тому, що є вогники, які палають, вони такі яскраві.
Ай, я знову встала у калюжу. Прийду додому, а мамо буде сварити, що я така не зграбна.
От машина проїхала. Така цікава, червона без даху, у ній сидять смішні люди з вітряними зачісками. Крок за кроком ми прямуємо кудись, мамо сьогодні говорила про якийсь потяг та я так і нічого не збагнула, а що можна у чотири роки розуміли, коли так багато цікавого навкруги.