Пан, чи непан?

Справа: № ВКС-РБ-05/ПК-13

Відділ: Сектор репутаційної безпеки, казкових статусів і недобровільного авторитету

Заявники: Вовк Сірий, Ведмідь Бурий, Заєць Сірий та інші представники лісової громади

Відповідач: Пан Коцький, кіт домашній, статус хижацької загрози не встановлено

Третя сторона: Лисичка-сестричка, самопроголошена представниця репутаційних інтересів відповідача

Предмет звернення: Завдання майнової та моральної шкоди внаслідок поширення непідтвердженої репутації надзвичайно небезпечного хижака

Попередня кваліфікація: Лісова паніка з ознаками самовільного набуття статусу та комерційного використання страху третьою стороною

Першим до Сектору репутаційної безпеки прийшов Вовк Сірий. Не той, що скаржився через договір перевезення, а інший. Хоча у Відділі казкових справ давно підозрювали, що вовків у лісі менше, ніж вовчих заяв — просто кожен приходив із таким виглядом, ніби саме його образили вперше в історії усної традиції.

Вовк тримав у лапах заяву, написану великими нерівними літерами. У графі «суть звернення» було зазначено: «Прошу розібратися з котом». Нижче хтось дрібнішим почерком дописав: «Бо так жити не можна». Це не було юридичною підставою, але в секторі репутаційної безпеки з неї починалася кожна друга справа.

За віконцем номер чотири сиділа спеціалістка Семенюк Уляна Кирилівна. Вона вже приймала Колобка, Курочку Рябу, Козу-Дерезу, ріпкову комісію і кілька випадків, про які не розповідала навіть удома, бо родина хотіла вечеряти спокійно. На її столі лежала папка з назвою: «Статуси, яких ніхто офіційно не надавав, але всі чомусь бояться». Папка була нова. Це насторожувало.

— Наступний, — сказала Семенюк У.К.

Вовк сів на край стільця, як істота, котра звикла бути загрозою, але тимчасово працює потерпілим.

— Мене принизили репутаційно, — сказав він.

— Конкретизуйте. Вас назвали не тим видом, не тим підвидом чи не тим словом у присутності здобичі?

— Мене змусили боятися кота.

Семенюк У.К. не здивувалася. У казкових справах страх часто ходив не за розміром, а за чутками. Особливо якщо чутки супроводжувала Лисичка-сестричка.

— Пишемо: заявник повідомляє про репутаційний дисбаланс у харчовому ланцюгу. Хто саме змусив?

— Всі.

— «Всі» не є суб'єктом відповідальності. Почнемо з того, хто першим поширив інформацію.

Вовк почав крутити шапку, якої в нього не було. Це був давній жест істот, що не мали документів, але мали провину.

— Лисичка сказала, що в лісі з'явився Пан Коцький. Страшний, лютий, такий, що Ведмедя з'їсть, Вовка з'їсть, Кабана з'їсть, а Зайця навіть не помітить, бо дрібний.

— І ви повірили?

— Ведмідь повірив перший.

— Це не відповідь.

— У лісі це майже доказ.

До кабінету зазирнув Заєць Сірий.

— Я теж за цією справою. Я встановив укриття.

— Від чого?

— Від Пана Коцького.

— Ви його бачили?

— Ні.

— Тоді на якій підставі?

— На підставі того, що Вовк тремтів.

— Я не тремтів, — обурився Вовк. — Я стратегічно знижував видимість агресії.

Семенюк У.К. відкрила протокол. Справи, у яких заявники одночасно боялися, соромилися і хотіли компенсацію, потребували широких полів.

* * *

За годину в приймальні вже сиділи Ведмідь Бурий, Кабан, троє зайців, дві сороки як добровільні свідки і Їжак, який прийшов не скаржитися, а перевірити, чи не можна щось оформити заднім числом.

Ведмідь подав окрему заяву про моральну шкоду. За його словами, після появи чуток він три дні не виходив із барлогу, бо «не хотів створювати конфлікт із невстановленим хижаком підвищеної легендарності». На підтвердження додав відбиток лапи і банку меду, яку назвав не хабарем, а «матеріалом справи». Банку повернули під розписку.

— Отже, — сказала Семенюк У.К., коли всі заяви склали в одну теку, — предмет спору такий: у лісі поширилася інформація про Пана Коцького як надзвичайно небезпечного суб'єкта. Унаслідок цього громада зазнала паніки, майнових витрат і добровільної передачі харчових продуктів невідомо кому.

— Не невідомо кому, — сказала з дверей Лисичка-сестричка. — У фонд підтримки репутації.

Вона зайшла так, як заходять ті, хто не має повістки, але має власну версію подій, надруковану в трьох примірниках. За нею повільно ступав Пан Коцький.

Він був звичайний кіт. Не великий, не малий. Смугастий, із білою грудкою і виразом морди, який у документах можна було б описати як «не зацікавлений у встановленні істини до обіду». На шиї в нього висіла стрічка з написом «Пан». Хто її повісив, було зрозуміло одразу — стрічка мала маленьку лисиччину вишивку.

У приймальні запала тиша. Вовк сів рівніше. Ведмідь відсунувся так, ніби випадково перевіряв запасний вихід. Пан Коцький позіхнув.

— Прошу звертатися до мого клієнта через мене, — сказала Лисичка.

— Ви адвокат?

— Я представниця його репутаційних інтересів.

— Довіреність?

Лисичка поклала на стіл папірець із відбитком лапи.

— Це не довіреність. Це слід.

— Він був на згоді.

Пан Коцький облизав лапу й подивився у вікно. За рівнем участі в процесі це могло бути і згодою, і гігієною.

— Пане Коцький, — сказала Семенюк У.К., — ви усвідомлюєте, що щодо вас подано колективне звернення про завдання шкоди шляхом поширення непідтвердженої хижацької репутації?

— Мрр.

Семенюк У.К. занотувала: «Відповідач надав усне пояснення обмеженої семантичної придатності».

— Мій клієнт не поширював чуток, — сказала Лисичка. — Він просто є.

— І за це йому носили м'ясо? — спитав Вовк.

— Це були добровільні дари пошани.

— Ти сказала, що якщо не принести — він образиться.

— Я сказала, що не можу гарантувати, що він не образиться. Це різні речі.

— Він взагалі мене їсть? — спитав Ведмідь.

Пан Коцький уважно подивився на Ведмедя. Потім знову позіхнув.

— Бачите? — прошепотів Заєць. — Оце і страшно. Він не спростовує.