Частина 35 Порятунок

Так весело зустріла Новий рік, який подарував мені нового друга. 

Пролітали дні за днями. Природа змінювалась. І на зміну зимі прийшла чарівна весна, яка пробудила все від зимового сну. Першими проклюнулись підсніжники і проліски. Від сплячки попрокидались ведмеді, борсуки та їжаки.  На крилах принесли тепло птахи і почали весело та дзвінко співати. Сонечко посилало на землю все більше променів, які її зігрівали. Все почало оживати, в тому числі і я. 

Впродовж цього часу тісно спілкувалася з подругами і мамою. Не забувала, час від часу, і про свого нового друга Олександра. Ми з ним частенько зідзвонюємось або списуємось у соціальних мережах. Дуже рідко зустрічаємось, щоб посидіти, потеревенити і випити філіжанку кави. Потрохи пізнаємо один одного. Та не більше. Я не підпускаю його до себе тримаю осторонь. І взагалі, коли він робить до мене більше кроків, ніж треба закриваюсь і перестаю з ним спілкуватись. Я розумію, що рано чи пізно він перестане зі мною розмовляти, але зробити з собою нічого не можу. Одного разу ошпарившись, дую і на холодне.

На роботі шеф, Андрій Сергійович, не дає проходу. Як тільки дізнався, а сталося це пару днів назад,  що з Денисом покінчено одразу перейшов в наступ. Квіти присилає, на побачення запрошує, додому підвезти пропонує. Від цього ще більше замикаюсь в собі, віддаляюсь від усіх, в тому числі, від Саші, з яким перестала розмовляти. Зсилаючись на те, що така замкнута і боягузлива дівчина йому не потрібна. Та й він не проявляє ніяких знаків, ще й поїхав з міста на декілька днів. Про хлопців з клуба, які забрали мій кулон взагалі забула. Я їх і не бачила з того часу, як полетіла у Польщу. Напевно, їх затримали і закрили у в'язниці. Кошмари мене не мучили, думки про Дениса залишилися в минулому, тому залишалося працювати.

Ранок понеділка почався неприємно. Ввечері забула поставити будильник, тому проспала і прокинулася від дзвінка свого начальника Андрія Сергійовича. Взявши трубку, почула багато "приємних" слів в свою адресу та шквал запитань, де це мене носить, чому не попередила про те, що не прийду на роботу. Всі мої намагання вибачитися і пояснити свою поведінку закінчувалися так і не розпочавшись, адже мій шеф перебивав мене і намагався вилити якомога більше негативу під час телефонної розмови, а коли всі звинувачення закінчилися, то його голос обмяк і почав звучати тривожно. Цього чоловіка турбувало, що зі мною сталося, чому не попередила, адже він дуже хвилювався. На останніх словах, які він захекано промовив, почувся дзвінок в двері.

Я неквапливо встала, вислуховуючи свого начальника. Накинула на себе халат і пішла відчинити. Навшпиньках підійшла до дверей, намагаючись нічого не відповідати шефу, щоб не привертати увагу тих, хто був перед моєю квартирою. Натомість Андрій Сергійович вимагав відповіді на свої запитання і голосно кричав у трубку. Підійшовши ближче до дверей, почула крики в коридорі, що мене дуже стривожило і налякало. Неквапливо глянула у вічко і полегшено зітхнула. За дверима стояв і кричав у телефонну слухавку мій шеф.

- Слава Богу це Ви! - відкриваючи двері, промовила до здивованого чоловіка, який припинив кричати на телефон.

- Що сталося, Валеріє? З тобою все гаразд? - не переставав запитувати мій колега, розглядаючи мене з ніг до голови, крутячи в своїх руках, немов ляльку.

І тільки, пересвідчившись, що ніякої фізичної травми в мене немає, він міцно взяв моє обличчя своїми руками і нахилився наді мною, не порушуючи зорового контакту.

- Ти мене так налякала! Я переживав за тебе! З тобою точно все в порядку, бо ти останнім часом сама не своя? - ще раз запитав мене чоловік.

- Так, все добре! - якомога позитивніше промовила до нього, посміхаючись у відповідь.

- Все одно ти мене налякала, коли не вийшла на роботу. Я думав, що з тобою щось сталося! - розпачливо вторив мені у відповідь і продовжував дивитися в мої очі.

Та не встигла йому щось відповісти, як Андрій Сергійович почав розціловувати моє обличчя, промовляючи при цьому, що дуже радий, що я жива, здорова і зі мною нічого не трапилося. А потім міцно стиснув у свої обійми так, що нічого не могла сказати йому у відповідь.

Через кілька хвилин все ж таки цей худорлявий хлопець полегшив свої обійми і притиснув мене до стіни, а його губи накрили мої.

Я намагалася пручатися, але він був набагато сильніший за мене. Мої биття руками в його грудну клітку були схожими на помахи крил метелика біля квітки. А хлопець продовжував настирно лізти своїм язиком до мого рота і намагався розщепити мої зімкнені зуби. Однією рукою Андрій схопив мої руки і підніс над головою. Тепер пручатися стало ще важче. А друга рука вивчала усі вигини мого тіла.

Я намагалася кричати, а він просив мене розслабитися і отримувати задоволення, що Дениса в моєму житті немає, що я розумна, доросла жінка і неповинна залишатись одна.

Сльози струїлися з моїх очей. Такої підлості, напевно, не очікувала від нього. Десь на підсвідомості виринули образи тих громил і нагадався той страшний злополучний вечір, який не виходив з моєї голови і закрався в усі потаємні куточки мого мозку. Тепер мій шеф буде асоціюватися з тими виродками, які мене уже не шукають.

- Що ж буде далі? Що я зробила цим чоловікам, що вони так кидаються на мене як собака на кістку? - думки не покидали мене під час того, як мене лапав мій начальник.

Хоч він над головою тримав мої руки та намагався проникнути до мого рота, я не здавалася. Як могла так і пручалася, вигиналася і голосно мичала. Надіялася, що нарешті до мого шефа вернеться здоровий глузд і нарешті все припинеться.