Частина 34 Сторінки календаря

Після повернення до Києва Оксана намагалася постійно мені дзвонити, витягати мене кудись на якісь різноманітні виставки, ярмарки, фестивалі. Пропонувала й дискотеки, але, зустрівши мій погляд, враз замовкала.

Тиждень тимчасово пожила у неї, тому що боялася повертатися до своєї квартири. А в цей час намагалася знайти інше житло та роботу. Дівчатам показувала, що не розкисла, що зібрана і у мене все налагоджується. Тільки подушка знала, як переживаю цей період. Кожного ранку вона залишалась сохнути на ліжку і шукала останні сонячні промені, які могла подарувати осінь. І, напевно, якби змогла, то наступного разу втекла б від мене, щоб знову не опинитись мокрою і солоною від моїх сліз.

Наближався час весілля моєї мами. В моїй душі безодня, яка з кожним днем ставала все ширшою і більшою. Вона затягувала мене у свій вир, як чорна діра. З мамою намагалася говорити короткими фразами, відповідала сухо і, звісно, заговорювала їй зуби, що у мене все гаразд, а Денис передає їй вітання.

Весь цей час намагалася знайти роботу і житло. Та все марно. Робота була або мені не під силу або замаленька зарплата. Це ж стосувалося і житла. 

Тому поживши тиждень у подруги повернулася до своєї квартири. Щоправда дівчата не хотіли залишати мене у такому стані, тому по черзі приходили в гості та ночували у мене. Цей період розлуки виявився для мене найважчим. Ще й Денис неодноразово намагався зв'язатися зі мною будь - яким спопобом. В перший тиждень після мого візиту приїжджав до Києва, шукав мене. Подруги зустріли його по-дружньому і попросили не навідуватися і не турбувати мене. 

Так проходили дні за днями. Промайнула золота осінь. До нас наближалася цариця холоду, снігу і льоду - Зима. В повітрі віяло морозяною прохолодою. Зранку дощило. А надвечір здіймався вітрище, який струшував останні листочки з дерев, які намагалися йому пручатися. Вони міцно трималися за гілки дерев і не піддавалися на його завивання. Так і я, мов ті листочки трималася за пам'ять про Дениса. Тримала в своїй підсвідомості і щоразу прокручувала щасливі моменти. Таким чином, мучала сама себе. Всі навколо звикли до мене нової. Ніхто не задавав зайвих запитань. Люди чекали, що рано чи пізно мене попустить, що я знову посміхнусь. Вони давали мені час, але в той же момент намагалися завжди бути поруч. І я цінила це. Жила у своєму коконі, закрита і віддалена від усього. Тільки  Андрій Сергійович ніяк не міг зрозуміти, що зі мною, бо я дуже просила своїх колег йому не говорити. Мені не хотілося, щоб він скористався моєю слабкістю.

Нарешті настав час весілля моєї мами. Я механічно зібралася на цю важливу подію. На автоматі вийшла з будинку, привіталася з сусідами і сіла в таксі, не помітивши серед людей Олександра, який провів мене поглядом своїх голубих очей.

На весіллі намагалася якомога частіше посміхатися, одягнувши маску безтурботної дівчини. Мама була зайнята своїм новим чоловіком, тому переміни у моєму настрої не помітила. 

Весілля проходило в спокійній родинній обстановці. Присутніми були родичі з обох сторін. Спочатку молодята, моя мама Оксана Борисівна та її чоловік Петро Анатолійович, розписалися в РАЦСі, де їм урочисто вручили папірець, точніше свідоцтво про шлюб. Там же вони одягнули на безіменні пальці обручки. За щастя молодих випили по келиху шампанського. Серед гостей я багатьох не знала. В основному  були діти Петра Анатолійовича: самий дорослий Генадій, якому виповнилось 18 років та Дарина, десятирічна дівчинка з русявою косою, дуже схожа на тата. Риси обличчя були більш жіночними, в них можна було розгледіти, напевно маму, першу жінку цього чоловіка. Син Петра Анатолійовича був досить розумним, начитаним, з ним було про що вести бесіду, тому на весіллі заскучати мені не давав. Хлопець був високим, худорлявим в тата. Але по всьому видно, що він ще не зовсім дорослий. В очах бісики гуляють. А Даринка була дівчинкою ніжною, манірною, чепурною. Її русяве волосся густе і довге надавало їй якоїсь помпезності. Здавалося, що вона одна з принцес. 

Крім дітей маминого теперішнього чоловіка були його і її друзі, а також рідний брат Григорій, який був набагато молодший. За те по його вигляду так сказати не можна було. Якщо Петро Анатолійович в свої роки не набрав у вазі і виглядав молодо, то його брат Григорій Анатолійович в свої 40, мав вагому вагу і залисину, що прибавляло йому віку. Але ці факти не зупиняли його залицятися до усіх маминих подруг, і, врешті решт, до мене.

З горем навпіл я пережила цей вечір. Застілля святкували в одному з чудових ресторанів Києва. Зал був оздоблений позолотою, кришталевими люстрами. Столи були розташовані півколом перед столом подружжя. Білосніжні скатерті обрамляли кожну дерев'яну поверхню, а на них лежала порцеляна. Вечеря була смачна і вишукана одночасно. Лунала прекрасна музика, яку грав справжнісінький оркестр. Все це створювало атмосферу чарівності, казковості. Мама була, здається, на сьомому небі від щастя. Посмішка не сходила з її губ. Я, в свою чергу, раділа за маму і надіялася, що тепер вона спокійно і щасливо доживе до старості років. Всім серцем бажала, щоб ця людина любила її і приносила задоволення.

Дивлячись на маму, з вуст моїх не сходила посмішка, а по щоці прокотилася сльоза болі і суму. Чорна діра, яка  кріпла в моїй душі, з кожним днем ставала все більшою. Я все частіше закривалася в собі, закривалася від усього світу і боялася хоч на крок підпустити до себе когось з протилежної статі.

Після весілля, зіславшись на головну біль, якомога швидше відправилась додому. І знову моєю розрадницею і найкращою подружкою стала подушка. 

Час минав. А діра в моєму серці не заростала. Вдень я намагалася посміхатися. Колеги і подруги полегшено зітхнули, зробивши висновок, що час все ж таки почав гоїти мої рани. Але вони не знали, що мені кожного ранку слід було докласти максимум зусиль, щоб надягти на себе маску байдужості або радості. Вони не знали, що рана від зради ще не загоїлася, а зіяє. Не знали і про те, що я мовчу і вночі лиш розповідаю подушці.