Частина 30 Нічні жахи

Вівторок приніс прохолоду не тільки у місто, а й у мою душу. Прокинувшись, зранку ніяк не могла прийти в реальність. Цілу ніч мене турбували кошмарні і жахливі сни. Я часто прокидалася у холодному поту, металася по ліжку, але потім знову засинала. 

Серед ночі погода погіршилася. Піднявся сильний вітер, який безжалісно нищив все на своєму шляху. Він нещадно зривав листя та гілки з дерев, підіймав з землі сміття та розкручував його у повітрі, а потім воно осідало в різних частинах вулиці. Дерева від нападу вітру тремтіли і низько схилялися до землі.  А потім блискавка прорізала нічне небо навпіл. За нею обізвався грім. Гримнуло ще раз, загуркотіло і покотилося звуковою хвилею по всьому місту.  Хлинув рясний дощ. 

Так і в моїй душі гриміло, блискало і заливало.  Липкий страх величезними ручищами затягував мене у свої обійми. 

Цілу ніч мені снилося як намагаюся втекти. За мною щось женеться, а я не можу зрозуміти що саме. Складалося враження, що мене обрали на роль головної героїні фільму жахів. Де б я не сховалася це щось мене знаходить. Воно безформене, безбарвне. Це не людина. Воно немає рук і ніг. Але його очі пронизують холодом до кісток як в морозяний день. Вся його сутність це немов чорна хмара, яка насувається на тебе і грозить пролитися зливою, оточити вихором та гриміти, блискати над тобою.       

Мені снилося, що гуляючи вулицями свого улюбленого міста разом з Денисом, як напередодні перед його відльотом, ми весело воркуємо один до одного. Але раптом день стає ніччю. Всі яскраві кольори тускніють і перетворюються на сіро-чорні тіні, які починають ворушитися і простягати до мене свої кінцівки. А Денис далі продовжує мило бесідувати і посміхатися. Але вже не мені. З ним впевнено, тримаючи його під руку, крокує якась худорлява білявка. Вона посміхається йому у відповідь, обіймає і цілує у мене на очах. Та чомусь мій хлопець відповідає їй взаємністю, не звертаючи увагу на мене. Вони продовжують віддалятися і навколо них все яскраве і кольорове. Жодне дерево, будинок, квітка, хмаринка не втратили своєї привабливості. А я стояла мовчки, відкривши рота і простягнувши вперед до свого "колишнього" хлопця руки. Навколо мене все ставало темніше і чорніше, ніби сутінки огортали частину вулиці, де перебувала я. І ось раптово позаду почула якийсь шурхіт. Спочатку не надала цьому значення. Просто стояла і дивилася у слід своєму коханню.

Потім знову позаду щось спочатку зашурхотіло, а потім почулися дивні звуки, наче скрежет металу. Я повільно повернула голову в тому напрямку звідки доносився неприємний шум. Там в чорній пітьмі нічого не можливо було розгледіти. Ця чорнота огортала мене, ніби ковдрою. Приглядівшись, побачила, що навколо щось кружляє. Відчувала дихання чогось поряд. Скам'янівши від жаху, спостерігала, як щось неймовірне все ближче наближається і хоче мене схопити. Спробувала закрити очі і знову відкрила, але нічого не змінилося. Намагалася переконати себе, що це витвір моєї уяви, що все це нереальне. Та тільки мені закортіло підняти руку, як перед собою побачила в чорній пітьмі, яка колихалася, червоні очі, які зазирали в душу. Мій несамовитий крик злякав цю істоту і я змогла зрушити з місця. Бігла, не озираючись вперед, туди, де яскравими барвами вилискували на сонці червонобокі яблука, пурхали метелики та розливали аромат літні квіти. Але чим ближче  наближалася до своєї мети, тим далі вона від мене віддалялася. Де тільки-но  бачила, як пурхають метелики, уже сіріло. А "літаючі квіти літа" посірівші лежать на землі і ледь тріпочуть крильцятами. Квіти, які красувалися одна перед одною з відкритими голівками, лежали горілиць на землі. І здавалося, що вся їхня барва, як вода стікає в землю. А вони перетворюються на чорно-білі фотографії. Червонобокі яблука вже не вилискували на сонці, а, так само, як і все навколо сіріли на деревах. Я метнулася в іншу сторону кольорового світу. І знову все навколо стало сірим і безбарвним. Все втрачало свої кольори і барви, залишало життя ті місця, куди направлялася. Це було жахливо. Так ніби я несу всьому смерть. Мене ще більше оповив жах. І знову це щось безформенне виникло за моєю спиною. Я не знала куди мені бігти і де ховатись. Як тільки воно наблизилось і хотіло доторкнутись до мене, почула гучний звук і якісь сирени. 

Раптом цей звук повторився, але я вже прокинулася. Надворі ще була темна ніч. Мене трусило, як на морозі. З вулиці лунав грім, а блискавка прошивала раз за разом нічне небо. Під вікнами волала чиясь сигналізація на машині. Почувся гавкіт собак. Я зрозуміла, що це був всього навсього сон, але такий справжній. Намагалася оглядітися по сторонам. Була в ліжку своєї квартири. Ніби все добре, але нічна пітьма нагадувала про кошмар. Біля ліжка на тумбочці стояла настільна лампа, яку прокинувшись миттєво включила. Тому страх поволі почав відступати, а сон знову зморив мене. Тим паче дощ, який лив не зупиняючись заколисував.

Я провалилася в сон. І знову щось безбарвне, чорне переслідувало мене. Я намагалася втекти і заховатися у себе в квартирі. Забігла і зачинила усі замки, виключила світло і затамувала подих. Прислухалася до звуків. І от почула, як мої двері намагаються відкрити. Все це відбувалося в повній тиші, але замки піддавалися тому, хто був за дверима. Спробувала взяти себе в руки і знайти хоч щось для самозахисту. Огляділа зляканими очима кімнату. Переді мною стояв комод, на якому були розміщені мої з Денисом фотографії. На стіні висів годинник. Поряд з комодом було крісло-гойдалка. Це все не підходило для оборони. Поки я роздивлялася свою кімнату замки один за одним відкривалися. А серце божевільно стрибало у грудях. Долоні змокріли, а губи висохли від того, що я часто дихаю. Облизавши  сухі поверхні губ, продовжила оглядати кімнату в пошуках важкого предмету. Посеред кімнати стояв диван, перед яким присів, ніби перед королевою журнальний столик. На жаль, столик був чистий і всі зайві предмети, які хоч інколи залишаються на ньому були відсутні. Перед ними розмістився телевізор, книги на стелажах і невеличкі статуетки - сувеніри від коханого. Під вікном розташувався комп'ютерний стіл зі своїми "підданими" канцелярськими приладдями. Це теж не було схоже на те, чим дівчина може себе захистити від нападника. І так нічого не знайшовши, донісся до вуха звук крісла - гойдалки, яке розхитувалося. Сказати, що це мене налякало, значить нічого не сказати. Жах, який заполонив тіло і скував усе, навіть думки, не давав поворухнутися. Повертатися і розглядати того, хто сидів в кріслі чомусь не хотілося. Було бажання якомога швидше втекти, злетіти, провалитися, зщезнути з того місця, де я стояла. Замість того, щоб зробити спробу і втекти, на закляклих від страху ногах обернулася. В кріслі була знову та сама безбарвна і безформенна істота, чиї червоні очі намагалися зробити в мені дірку. Я несамовито закричала. І одразу прокинулася. І знову та дощова ніч навколо мене. Нічник так і горів, і біля нього ставало безпечніше, затишніше. Його світло сповнювало серце надією і захистом.