Частина 29 Божевільний день

І от знову Денис відправився у відрядження, залишивши мене саму у цьому великому небезпечному місті. Звичайно, обіцяв дзвонити і приїхати, як знов випаде можливість. Запрошував мене відвідати Польщу і його роботу, в тому числі. Наостанок він мене поцілував, сів в літак і полетів.

Я довго стояла в аеропорту і дивилася на маленьку цятку на горизонті, яка згодом геть зщезла з поля зору. Не знала, що мене чекає при відсутності коханого, але думала, що таки ці хлопці мене будуть шукати, якщо вже не знайшли. Адже в кулоні були наші з Денисом фотографії і, відкривши його, вони могли роздивитися їх і нас, співставити і зрозуміти, що це дійсно та сама дівчина, яку їм не вдалося згвалтувати. Може вони слідкували за нами. Коли ми з Денисом поверталися додому, я намагалася йти різними вулицями, щоб заплутати шлях. Мені завжди здавалося, що за нами хтось йде, але коли  оберталася перевірити це, то нікого і нічого не бачила. Та на 100 відсотків впевненою не була. Адже вечоріло. Нічна темрява огортала вулиці міста і можна було легко замаскуватись або заховатись у один із під'їздів. 

Денис питав чому ми одразу не підем додому і чому ходимо околицями. На що я йому відповідала, що не хочу ще додому і хочу побільше часу провести з ним.

Але цей час, на жаль, дуже швидко промайнув. Денис полетів, а мене залишив. Сьогодні понеділок і мені треба йти на роботу.  Мій начальник досить добре тримає дистанцію, але серйозно нагружає мене роботою, щоб я менше думала про свого коханого. З одного боку, мені це не подобається, а з іншого - це правильно. Таким чином, моя голова менше забита думками про Дениса.

І ось, повертаючись після важкого дня додому, постійно озираюсь довкола, ніби чекаю, що от-от на мене будуть здійснювати напад. Але уже переді мною під'їзд будинку, в котрому знімаю своє житло. І слава Богу зі мною нічого не сталося. Я спокійно дібралася до своєї квартири, відчинила двері, ввімкнула світло і зайшла всередину. На порозі, під моїми ногами лежав якийсь білий конверт.

- Що це? - здивовано подумала я. - Можна було і в поштову скриньку кинути, а не під двері. - продовжувала сама до себе. - Хто б це міг бути? Цікаво!

Не задумуючись, почала відкривати листа. А там всередині невеликий листок, на котрому написано всього декілька речень, які внесли в мою душу паніку та страх. Чорними великими літерами було написано: "Ми тебе знайшли. І тобі від нас не сховатись. Ти нам винна. Пам'ятаєш? І вже ніхто не врятує. Чекай нас."

Серце впало, а душа затремтіла, як листок на вітрі. Таких почуттів я ніколи не відчувала. Жах оповив мою душу і взагалі всю мене. Він тримав у своїх липких руках мою підсвідомість. Я реагувала на кожен шорох, що доносився з коридору, змушував  моє серце битися в пришвидшеному темпі, переганяти кров по тілу разом з адреналіном. Не знала коли саме наступить час розплати, але надіялась на щось хороше. 

- До кого звернутися? Може в поліцію? Але вони можуть не повірити. Треба переїхати. - вирішила я.

До мами чомусь не хотілося, але треба було пропасти на деякий час. Може навіть здати квартиру комусь на проживання, щоб вони побачили, що мене немає і залишили мене в спокої. А там не побачу як і Денис приїде з відрядження і все стане на свої місця. 

З такими думками вирішила подзвонити мамі і поспілкуватися з нею, попроситися пожити у неї. Тому, довго не роздумуючи над цим, почала набирати телефонний номер мами.

- Алло! Привіт, мамо!

- Привіт, доню! Як твої справи? Як на роботі? 

- Все добре! На роботі так само. До речі, на вихідних приїжджав Денис і ми з ним провели чудовий вікенд.

- Ось тому ти мені не дзвонила?

- Так, мамо... - хотіла я продовжити далі, але мама мене перебила.

- Ну, це діло молоде. Все зрозуміло. Не переживай, я не ображаюсь. Мені треба тобі дещо розповісти. 

- Так, я слухаю, мамусю.

- Ти же знаєш, що ми давно не живемо з твоїм татом.

- Так, це ж не секрет.

- Я довгий час, коли ростила тебе відмовлялася від різних відносин і стосунків з чоловіками. Але ти подорослішала і почала будувати своє життя. Скоро і онуків мені подаруєш. Але я не це мала на увазі. 

- Мамо, що ж сталося, що ти так хвилюєшся? - почала переживати за маму.

- Ні, доню, все добре. А хвилююся я тому, що маю повідомити одну новину. Може для тебе вона буде приголомшлива.

- Я слухаю. - зацікавлено вслухувалася в мамину розповідь. 

- У нас по сусідству жив один чоловік. Ти пам'ятаєш, він ще приходив до нас декілька разів в гості?

- Так, пам'ятаю. Здається, його звали Петро Анатолійович?

- Так, донечко. Так ось він довго ходив довкола мене, залицявся, так би мовити, а я довго не давала йому ніяких надій. Але останнім часом моє серце почало тривожно битися біля нього. Завжди, коли збиралися всі сусіди в дворі, мої очі шукали знайомий силует.

- Ух ти! - тільки вдалося промовити мені, а думки понесли в спогади, коли і я сама вишукувала поглядом того незнайомця, котрого бачила кожного ранку, хоч намагалася про нього не думати, але, все одно, він приходив у мої думки, навіть, у сни. Це так дивно.

- Так от, він не залишив свої залицяння, навіть, після моїх відмов, а настирно продовжував добиватися моєї уваги. Таким чином, я не витримала його натиску і піддалася чарам кохання. І ми почали жити разом. Він запропонував мені одружитися і я погодилася. Тому наступного місяця ми офіційно тебе запрошуємо на наше весілля. - вона весело засміялася і очікувала моєї відповіді.