Частина 27 Повітряні кульки

Повертаючись додому в поганому настрої, думала, що вже ніщо не зможе його ще більше зіпсувати. Але виявляється, що це не так. 

Проходячи повз велику калюжу, не подумала про те, що вода з неї може опинитися на мені. По дорозі, саме в цей час, на великій швидкості мчалася карета швидкої допомоги. Проїжджаючи калюжу, машина не те, що не затормозила, а, напевно, навмисне поїхала ще швидше. Таким чином, колеса автомобіля швидкої підняли брудну воду в повітря, обливаючи нею все навколо, в тому числі і мене.

Вставши в ступорі, мокра і засмучена, похилила голову, оглядаючи себе і ледь чутно промовила:

- Хоч би врятували того, хто був в автомобілі, щоб обляпали мене не просто так!

З такими думками рушила далі. Перехожі кидали на мене здивовані погляди, оглядалися і перешіптувалися.  Мовляв, де це вона в ясний, сонячний день знайшла стільки бруду, де це її носило?

А я продовжувала крокувати вперед, намагаючись не звертати увагу ні на кого. 

У своєму дворі мене здивував якийсь юнак, який тримав у руках повітряні кульки. Їх було так багато, що здавалось, що от-от цей хлопець злетить разом з ними, як на повітряній кулі, або здійметься сильний вітер і закрутить бідолаху, понесе у далечінь у якусь країну Оз, так як закинув Дороті.

І ось хлопець повернувся до мене обличчям. Його сині очі одразу знайшли мої і виразно заглянули мені в душу. По всьому тілу пробіг табун мурашок. Та що там табун? Напевно, з десять таких табунів. Я зупинилася. Ноги мої не хотіли слухати мене і йти далі. Добре, що я міцно стиснула зуби, а то б щелепа, напевно, моя лежала горілиць на землі.  Згадавши, в якому плачевному стані, засоромлено опустила очі і почала повільно крокувати вперед до свого під'їзду. Намагалася заспокоїтися, дихати глибоко і спокійно, не привертати до себе увагу і привести свої думки до купи. 

Переді мною раптом з'явилися ясраві повітряні кульки. Вони трохи налякали мене, адже я не помітила, як підійшла занадто близько до цього хлопця. В планах було зовсім інакше зробити. Я мала обійти його і швиденько забігти до своєї квартири. 

Але сталося все навпаки моїм думкам. Хлопець радісно мені посміхнувся і протягнув букет з повітряних кульок. 

Я застигла. Всі думки мене покинули. Все на що спроможна була я в цей час, то це дивитися на юнака, який стояв переді мною. 

А він не промовивши ні слова, продовжував владно дивитися в мої очі і простягувати ці яскраві кульки, посміхаючись при цьому.

Тоді думки одна за одною почали повертатися до мене, приносячи спогади минулого. Я згадала, де бачила цього незнайомця. Вперше ми зустрілися у мене вдома, коли якийсь випивший хлопець переплутав квартири і, помилившись, намагався відчинити мою. В цей день я дізналася, що Денис вирушає у відрядження. Кожного ранку, простуючи до роботи,  зустрічала саме його. Він мені посміхався так само як і зараз.

- І довго я буду їх тримати? - промовив незнайомець до мене, весело посміхаючись.

- Гм? - невиразно промямлила я у відповідь. - Це мені? - здивовано перепитала у нього.

- А ти ще когось тут бачиш? - почула у відповідь красивим баритоном.

Тільки і змогла що похитати головою. Боязко простягнула руку за подарунком. Міцно схопилася за мотузки, які тримали повітряні кульки і відчула як електричний струм пройшов через моє тіло, коли ненароком доторкнулася до руки хлопця. Мені здалося, що щось подібне відчув і він.

- А я не полечу у країну Оз?- виказала перше, що прийшло у голову.

Хлопець посміхнувся щиро і заспокоїв мене.

- Не переживай, я тебе буду міцно тримати! 

Ми мовчки стояли і дивилися один одному у вічі, стискуючи при цьому руки з повітряними кульками. Я не могла відірвати погляду від його очей. Здавалося, що час зупинився і нікого більше не існує крім нас. Розум казав тікати від нього, адже у мене є хлопець, якого чекаю з відрядження, а тіло не хотіло слухати і обривати цей тактильний зв'язок. 

Хлопець трохи нахилився вперед. Його очі довго вивчали риси мого обличчя і опустилися на мої губи. У мене перехопило дихання, вуста пересохли. Чомусь мені закортіло поцілувати цього незнайомця. Мені пригадався один із моїх снів, в якому я була в обіймах юнака, який дарував мені спокій душі і впевненість у майбутньому. Щось схоже на ті почуття і принесло це рукостискання. 

Цілий ураган почуттів вирував у мене в душі. Я вагалася і сумнівалася,  розуміла, що не можу вчинити так з Денисом. Таким чином, це виходило зрадою. А цього допустити ніяк не можна було. Ми стільки років разом! Це нічого що ми ще не одружені. І я щиро вірю, що після повернення зі свого далекого відрядження ми обов'язково будемо разом. І він освідчиться мені. Ми зіграємо весілля, у нас з'являться маленькі карапузи.

- Я не можу зрадити його! - кричала моя совість. - Це буде не чесно по відношенню до Дениса! Але ж з Денисом ти не почуваєш себе так розслаблено і спокійно? - вторив внутрішній голос.

Я себе відчула капітаном Джеком Горобцем, який опинившись у рундуці Дейві Джонса почав розмовляти сам з собою. З одного боку була моя хороша, можна сказати, ангельська сторона, а з другого - темна, диявольська частина, яка підбивала мене до зради, до поганого вчинку. Чомусь моє тіло теж хотіло мене зрадити і піддатися на спокусу. Але розум не переставав твердити, що це не правильно, що не можна так чинити, що все це абсурд. Цього хлопця я майже не знаю, а те, що бачила його неодноразово нічого не доводить, що він знайомий. Тому вестися не можна.