Частина 21 Розмова з подругою

Прокинувшись вранці, схопилась за голову, яка гуділа, тріщала і, здавалось, що мала от-от взірватись від болю. 

- Оксано, вставай! Соню, прокидайся! - почала будити я подругу, тримаючись за голову.

- Встаю, встаю! - пробурмотіла щось невиразно та мені у відповідь.

- Скільки ми вчора випили? - запитала я у неї.

- Не пам'ятаю! Здається, ми однією пляшкою не обійшлися!

- Що? - не вірячи своїм вухам, перепитала Оксану.

- А от що! Ми ще в магазин ходили за ще однією.

- О, Боже! Не може бути! Тому в мене так голова тріщить!

- Ага, і в мене так само. - схопилася моя подруга за голову як і я.

Ми подивилися одна на одну і засміялися. Але біль в голові дав про себе знати і ще більшими тісками почав мучати нас. Заспокоївшись, ми переглянулись.

- Я надіюся, що ми нічого не натворили по дорозі до магазину і з нього? - промовила я з запитальною інтонацією, адже нічогісінько не пам'ятаю з вчорашнього.

- Поганого нічого не робили! - клятвенно промовила вона і лукаво посміхнулась.

- Не зрозуміла? - перепитала я.

- Та ти не переживай! Ми нічого не робили. Тільки зустріли одного шиииикарного брюнета, який посміхався нам і не зводив очей...

- І що далі? - судорожно запитала я Оксану. - Що було далі? - нервуючись, не відставала від подруги, бо не знала кого ми зустріли і що ж  могла наробити.

- Ніічого. Він просто дивився на нас як ми купляємо пляшку вина і провів нас таким цікавим поглядом, ніби він когось з нас знає. Але це точно не я. Я б його не випустила з рук і обіймів увечері.

- І все? - полегшено зітхнула я.

- Так, і все. Він був з друзями, хотів їх залишити, підійти до нас...

- Як ти про це дізналася, що саме до нас? Може біля нас ще хтось стояв?

- Ні! Він так дивився! Я ж тобі кажу, ніби когось знав з нас. Але раптом підійшла якась дівчина і обійняла його. А ми в цей час розплатившись на касі почимчикували додому.

- Цікаво! Добре, що я його не бачила.

- Бачила і так почервоніла... - не встигла вона доказати як я її перебила.

- Невже я почервоніла? Не може такого бути! - думала вголос. А потім спокійно продовжила, - Давай збирайся швидше! Може досить уже фарбуватися? Ти і без цієї штукатурки гарна.

Вона посміхнулась на мої слова, але перед дзеркалом продовжила стояти і наносити собі макіяж. Я ж в цей час збирала усе необхідне в сумку. Натягнула на себе рожеву сукню, трохи нижче колін і зробила високий пучок на голові. Так фарбуватися як Оксанка на роботу не хотіла, адже знала, що ввечері ми підемо в клуб і ось туди буду робити собі вечірній макіяж. А зараз просто підвела очі підводкою і провела декілька разів по віям тушшю. Ось і все. Я готова. Нарешті і Оксана завершила чаклування над собою. 

- Добре, що головний біль пройшов. - з радістю сказала моя подруга.

Я позитивно кивнула їй у відповідь, схопила ключі і виштовхнула подругу в коридор, бо вона ніяк не могла відірватися від дзеркала. Нарешті  зачиняла двері. Поряд почула як хтось біжить по сходах. Не надаючи цьому ніякого значення, продовжила закривати квартиру на замок, як відчула, що подруга невпинно штурхає мене у бік.

- Що сталося? Чому ти мене б'єш?

Вона стояла, роззявивши рота і продовжувала штовхати мене ліктем.

- Та припини вже! Мені все ж таки боляче! Що з тобою? Ти наче привида побачила!

- Ага... - тільки й вимовила вона і повернулася до мене. - Знаєш кого я тільки, що бачила?

- Ну, звичайно, знаю!

Вона витріщилась на мене ще з більш роззявленим ротом і продовжила здивовано.

- Знаєш? Ти його теж бачила?

- Так. Я ж кожен день бачу привидів! - намагалася я віджартуватися.

- Та ну тебе! - викрикнула Оксанка і легенько вдарила мене по плечу. - Ти знаєш, я тобі вже, навіть, і не хочу говорити кого я бачила.

- Та перестань! Кажи вже! Не ображайся! - почала просити її.

- Пам'ятаєш, що ми вчора ходили в магазин за ще однією пляшкою вина? - я ствердно кивнула. - Так от! - продовжувала подруга, все більш інтригуючи мене. - Ми вчора зустріли шикарного брюнета, який не зводив з нас очей.

- Так, і що далі? До чого тут він?

- Так от, моя люба! Поки ти вовтузилася зі своїми ключами і закривала двері... - зробила невелику паузу подруга і продовжила, - повз нас пробіг... - і знову пауза.

Я вже не витримала і викрикнула:

- Привид!

- Що? Який привид? - не зрозуміла жарту Оксана. - Хлопець, пробіг хлопець! - вона сказала так, ніби це був не просто хлопець, а сам Зак Ефрон чи ще якийсь голівудський актор-красень!

- Ну та що! Ніби мало хлопців тут бігає, а тим паче живе у моєму будинку! - не розуміючи її захвату, продовжувала, тягнучи свою подругу до зупинки.