Частина 20 Шалений ранок

З коханим проговорила досить довго. Не хотілося з ним прощатися. Я б все слухала і слухала його, але розуміла, що нам обом завтра на роботу, і що треба виспатись, щоб активно працювати. Тому зі скрипом у серці попрощалася з Денисом і побажала йому солодких снів. З посмішкою на обличчі і кулоном коханого хлопця  у руці сама поринула у світ Морфіуса, який манив мене подушкою.

- Мамо, мамочко! Мозна мені обійняти твій зивотик? - запитало мене маленьке дівча з величезними синіми очима. Одразу пригадався кіт з мультфільму "Шрек". Але очі цієї дівчинки були набагато більші. Вони притягували до себе не тільки своєю красою та незвичайністю, а й дитячою безпосередністю. Мені здалося, що я от-от потону в цих очах. Але з цих роздумів мене вивів оксамитовий чоловічий голос, який прозвучав біля мого вуха. Я, ніби в якомусь дурмані, повільно повернула голову, щоб роздивитися того, кому належав цей ніжний баритон. Але нічого крім величезних голубих, як у дівчинки очей, не побачила. 

- Ось від кого дівча успадкувало такі гарні очі! - промайнуло в мене в голові. - В таких очах легко потонути і не винирнути! Назавжди!

Поки я розглядала ці дивовижні очі, чоловік ніжно провів своєю долонею по моїй щоці і невеликий електричний струм пройшов крізь моє тіло.

- Кохана, з тобою все добре? Ти мене чуєш? Красо моя, відгукнись! 

А я продовжувала тонути в цих прекрасних очах і ніяк не реагувала на його слова. Але раптом мене щось вдарило в живіт зсередини. Не розуміючи що сталося, нарешті відірвалася від цих привабливих очей і опустила свій погляд на живіт. 

- Аааа... - скрикнула я від здивування.

- Краса моя! Все добре! Що почалися перейми? Тебе щось болить? Ми з донею з тобою! - говорив мені заспокоюючі слова, напевно, мій чоловік.

Від надлишку почуттів  спочатку  схопилася за свій величезний живіт і знову відчула поштовх зсередини. Посміхаючись до чоловіка і доньки, з моїх очей полилися сльози радості і я промовила:

- Він штовхається і передає вам привіт! Поставте долоні на живіт і ви його відчуєте!

Вони так і зробили, а я посміхаючись і одночасно плачучи обійняла їх, і міцно-міцно притиснула до себе. Я була щаслива. Нарешті...

Раптом почула якийсь стук і крики. Почала роздивлятися по сторонам, щоб побачити цього порушника тиші, але нікого поряд не було. Звуки стали дедалі гучніші і сильніші. Я не розуміла, що діється. Мені захотілося ще міцніше притиснути чоловіка і доньку, але їх вже не було поряд. Тоді  схопилася за живіт. Та замість нього красувався плоский животик.

Сіла в ліжку і почала аналізувати, що ж сталося насправді. Невже цей сон був такий реальний?

І знову почула крики і шум, які доносились із коридору. Піднявшись з ліжка, попрямувала до входу, намагаючись зрозуміти що ж діється за дверима. 

Глянувши у вічко, побачила як сусідка кричить і сварить свого чоловіка, який прийшов у нетверезому стані додому ще й з відбитком помади не тільки на щоці, лобі, а й сорочці. 

- Непереливки йому! Ой, бідний! - почала жаліти його, а потім схаменулась і переправила сама себе. - Нічого він не бідний! Сам винен! Треба думати перед тим, як щось робити. 

На ці крики і шум позбігався ледь не весь під'їзд. А на дворі як ніяк ще 5 ранку. 

- Тепер точно не висплюсь! Як під такий акомпонемент заснути? - пробурмотіла сама собі під ніс. - Пізно лягла, рано встала, а на роботі буде зомбі ходити! 

Так бурмочачи, почала збиратися на роботу. Прийняла душ, полежала трохи, одягнулася, випила кави, схопила папери і шмигонула на роботу. 

По дорозі в автобусі ледь не заснула. Тому чітко намітивши маршрут до кав'ярні, ціленаправлено вирушила  за філігранкою кави.

Я знала, що кожного ранку майже в одному і тому самому місці зустрічаю красивого парубка, який посміхається мені. Згадавши його обличчя і посмішку, посміхнулася сама до себе.

- Цікаво? Чи це збіг обставин? Чи це якесь провидіння? Може я його більше не побачу? - думала про себе, крокуючи до кав'ярні. - Ні, напевно, це простий збіг. Всяке буває!

Чомусь мені здавалося, що його більше ніколи не побачу і стало якось так сумно, що аж в грудях защемило. Задумавшись і опустивши очі, не помітила як назустріч мені йшла людина. Щоб не зіштовхнутись з нею, відійшла в сторону, але запізно, бо все ж таки ми зіткнулись. Папери, які були в моїх руках вислизнули і розлетілися, підхоплені вітром, кружляли у повітрі, вимальовуючи незвичайні па. Я підняла голову і завмерла. На мене дивилися голубі бездонні очі з мого сну, в яких захотілося розчинитися. 

- Вибачте! - вирвалося з моїх вуст. - Я... Я... не хотіла. - засоромлено вибачалася перед незнайомцем, який посміхався у відповідь на мої слова.

- Все добре! - почула я оксамитовий баритон і знову по шкірі пробіг табун мурах. - Давайте зберемо документи. Вони ж вам потрібні?

- Так... Так, звичайно. А то мій бос приб'є мене. - нервово засміялася я і почала збирати свої папери. 

Незнайомець, в якого врізалася, був тим хлопцем, якого зустрічала кожного ранку, тим, хто посміхався мені і викликав цілу бурю емоцій. Я не розуміла чому так на нього реагую, але нічого з собою зробити не могла.

Зібравши усі папери, подякувала йому за допомогу і ще раз вибачилась. Хлопець знову посміхнувся чарівною посмішкою і повернув запрошення на Христинчине день народження, яке було також серед документів.