Частина 19 Сон чи дійсність???

Я стояла мовчки, переварюючи все вищесказане моєю подругою. 

- Так,  я доросла розумна дівчина, але не розумію, як моя подруга могла так підло вчинити. Ми ж стільки разом пережили... А ти ... Ти ... підступна змія, яка пригрілася у мене на грудях. - виплюнула я їй в очі.

Гарячі сльози почали стікати по моїх щоках, а душа завмерла над прірвою зради.

- Лєрочко! Вислухай мене до кінця. Не бери все так близько до серця.

Але я вже не чула її слів. На ватних ногах обернулася і почала просуватися до виходу з цього нещасливого місця, де хочуть розірвати моє серце.

- Може це сон. Може знову мені все сниться? Питала я саму себе. І раптом відчула як чиїсь лагідні руки витирають потік моїх сліз, беруть мене в охапку із силою стискають. 

- Тепер ти моя! - чую голос власника цих рук і піднімаю на нього свої заплакані очі. Жах і розпач нахлинули на мене одразу як я побачила його. Паніка накрила мене і я не знала, що мені робити, стояла мов вкопана, хоча розум кричав: "Біжи! Тікай-но швидше від нього!" На мене ласо споглядав Андрій Сергійович і обпікав своїм затуманеним похотливим зором.

- Тепер ти від мене не втечеш! Я тебе не відпущу! Можеш не прокидатися! Чуєш не прокидайся! Прокидайся! - продовжував говорити, але голос його з жорстокого чоловічого почав переходити на жіночий.

- Прокидайся Валеріє! Лєрочко! Ми вже приїхали! Вставай! Ну, як мені тепер тебе додому нести?

- Дівчино, швидше будіть свою подругу, на мене  чекають інші пасажири. Я не маю коли з вами у дитячий садок грати. Давайте швидше! - грізно пробелькотів водій таксі.

Я почала приходити до тями, але все одно не розуміла як опинилася в таксі і що саме мені приснилося, а що було насправді. 

Відкривши очі,  побачила схвильовану Оксанку і зовсім не дружелюбний погляд таксиста.

- Ну що поспали, дівчино? - зухвало звернувся він до мене. - А тепер можете виходити, ваша величність! - продовжував водій саркастично.

Від його тону і слів мене усю пересмикнуло. І не зволікаючи, швидко вийшла з таксі, щоб більше не чути і не бачити цього знахабнілого чоловіка.

Оксанка не відривала очей від мене. Її питання сипалися на мене, як дощ з неба. А я стояла і не могла зрозуміти, що сталося. 

- Як я опинилася в таксі? Ми ж з тобою були в музеї. Куди дівся Андрій Сергійович? І нарешті... - злісно промовила я, сверлячи подругу своїм злим поглядом, - що ти там казала про мого коханого???

Оксана витріщила на мене великі очі, які вже були на лобі і хвилин зо 5 дивилась на мене і просто кліпала. З її вуст не виходило жодного слова, а я вже починала закипати. Вся моя рішучість, злість, розчарування хотіли вирватись на волю. Я ледь стримувала себе, щоб не кинутись на свою подругу. Саме в цей час вона почала повільно відповідати на мої питання.

- Лєрочко, я не знаю, що з тобою сталося, але ти мене в музеї не дослухала. Повернулася від мене, схопила ще один келих шампанського і пішла в сторону виходу. По дорозі його осушила. Кричала, щоб я поспішала за тобою, адже ми їдемо до Польщі до Дениса за роз'ясненнями. Ми зловили таксі, коли я все ж таки тебе догнала і поїхали до Борисполя. Ти, навіть, не згадала, що не маєш паспорта, а на всі мої умови і благання гнівно дивилась в мою сторону, прикладала палець до своїх вуст і шепотіла "Мовчи!"    

Приголомшена розповіддю подруги, я намагалася пригадати свої дії, але ніяк не могла. Ця частина мого життя ніби не існувала.

- Добре! То ж скажи мені ти дійсно переспала з моїм хлопцем?

Не встигла я закінчити своє питання, як лице подруги витягнулося  від здивування і образи.

- Як ти про мене таке могла подумати? Невже за стільки років дружби ти в мені на стільки невпевнена, що думаєш я можу відбити у тебе хлопця? Ба, навіть, переспати з ним? Лєро, Лєро, ти мене розчаровуєш.

Ображена подруга хотіла повернутися і піти геть, але я її зупинила.

- Пробач! - вирвалося зі схлипуванням з моїх вуст. - Просто, там в музеї ти розповідала, що зустріла мого хлопця в ювелірному і говорила з ним.

- Так. - ствердно кивнула вона у відповідь.

- А далі ти казала, що він в мені сумнівається і не знає чи дочекаюся його.

І знову стверджуючий кивок Оксани вертав мою пам'ять.

- Добре, що це так. А ось далі ти повела, що  ми все одно будемо разом, що ми одружимось і народимо цілу футбольну команду. Бо ці ж слова він сказав мені на прощання.

- Так, це все було. Після моїх слів ти осушила свій келих шампанського, посміхаючись якоюсь незнайомою мені посмішкою, попросила почекати тебе на місці і пішла до офіціанта, де випила ще два келиха і повернулася до мене, тримаючи в руках ще один.

Зазвичай, я не  люблю вживати спиртне. Мені досить келих вина чи шампанського, щоб мене оп'янило. А тут подруга каже, що я випила цілих три і взяла в руки четвертий. Невже на мене так вплинув від'їзд коханого. Звичайно, після стількох випитих порцій алкоголю я нічого не буду пам'ятати. Але що то було тоді? Що за слова казала мені Оксана? Чи це моя бурна уява зіграла зі мною такий жарт?

- Слухай, Оксанко, а що ти там казала про те, що хотіла доказати Денисові, що я все ж його дочекаюся? Ти з ним переспала?