Частина 18 Зустріч із подругою

- Привіт, Оксі! - вигукнула я, побачивши подругу біля входу до музею.

- Привіт! - радісно відповіла вона. - Як твої справи? Як робота? Начальник не чіпляється? - почала вистрелювати свої запитання білява дівчина.

- Все добре! На роботі... На роботі, як на роботі. - невпевнено промямлила я їй у відповідь, від чого її погляд став серйознішим і пронизливішим, ніби намагався розкрити всі мої секрети зсередини, не чекаючи від мене ніякої відповіді. Мені стало не по собі від її погляду, який віяв холодом і не довірою, тому я вирішила, що краще за все буде їй усе розповісти.

Коли я закінчила переповідати історію вчорашнього дня і дійшла до сьогоднішнього моменту з тюльпанами, то вираз обличчя Оксанки бажав кращого. Біляве волосся, яке обрамлювало її худорляве обличчя було підняте вверх, бо від моєї розповіді її частенько кидало в жар, від чого дівчина потіла. Її зелені очі з кожним словом округлялися, а щелепа, здавалося, давно лежала на підлозі.

- Вааауу! - захоплено вигукнула Оксана. - Невже це все відбулося за цих пару днів? А що Денис? Він про це знає?

- Про щось знає, а про щось я йому так і не наважилася сказати. Я знаю це підло з моєї сторони, але він так далеко, тим паче в нього серйозна робота, тому я не хотіла його тривожити. Навіщо?

- Так, ти права! - підтримала мене моя подруга. 

Вона завжди була зі мною солідарна. Адже скільки ми вже дружимо, скільки пригод не траплялося нам пережити разом, вона одна - єдина, хто завжди мене підтримував і тримався моєї сторони. Я знала, що завжди можу покластися на неї. 

Але всеодно, навіть, їй я не наважилася розповісти про незнайомця, якого бачу кожного Божого дня по дорозі на роботу. Чомусь мені не хотілося ні з ким ділитися цією інформацією. Може тому, що сама була невпевнена в незнайомцеві, може він до всіх посміхається, а я напридумувала собі Бог зна що. Може наступного разу я його не зустріну, а якщо зустріну він більше не буде мені посміхатися.

Поки я це все обдумувала, поринаючи у свої думки, Оксана щось мені розповідала, активно махаючи перед моїм носом руками, посміхалася навколишнім людям. 

- А якщо я його більше не побачу, не зможу милуватися його посмішкою? - сама собі задавала я це питання, не знаючи на нього відповіді. А мені так хотілося ще і ще бачити цього парубка. - Не знаю чому, але мене до нього тягне. - роздумуючи над цим питанням, не помітила як промовила це вголос.

- Що? Кого не побачиш? Дениса? - почала задавати питання подруга, відреагувавши на мої. - Та ви ще мене на своє весілля повинні запросити. Вона не знає чому її тягне до нього. Так я тобі скажу, дівчино! Ти  закохана!!! А знаєш як це класно кохати і бути коханим? Як це класно бути вірним людині і знати, довіряти іншій людині, своїй половинці, так як собі!! От яка ти щаслива!!! Я така рада за тебе!

Я стояла мовчки, слухаючи усю цю ейфорічну промову Оксани, прокручуючи подумки усі слова сказані нею ще раз, натягуючи на обличчя фальшиву щасливу посмішку. Я не була впевнена в Денисові так як в собі. Я знала, що вірна йому і не зраджу його ні в якому разі, але в ньому була невпевнена. Мені пригадалися моменти, які сколихнули біль і тривогу в моєму серці. Скільки разів я бачила як він фліртував з іншими дівчатами. Так, цим невинним фліртом закінчувалось кожне його спілкування з дівчиною, на скільки я знаю. Тому довіри на всі 100 відсотків я не могла давати Денису. 

А подруга продовжувала щасливо щебетати про мене і мого коханого. Казала, що він є найкращою партією для мене, що у нас народиться після весілля купа маленьких діточок, з яких ми зробимо футбольну команду.

Після цих слів я цинічно на неї подивилася і згадала слова Дениса при прощанні, що після повернення ми одружимось і народимо цілу футбольну команду. 

- Чи це збіг обставин, чи я чогось не знаю? - вирішила я спитати у подруги, щоб не накручувати себе.

- Що за збіг обставин? - не зрозуміла вона моє питання. - Чого ти не знаєш? 

- Ось ти мені і скажи чого я не знаю? - різко відповіла я їй.

- Я тебе не розумію, Лєро! Що ти хочеш знати? Ти можеш виразно пояснити?

- Можу, якщо ти не розумієш. - впевнено і люто почала я. - Коли Денис прощався зі мною, то сказав на останок, що по поверненні з Польщі ми одружимося і народимо цілу футбольну команду. І ось ти тут кажеш майже теж саме. То ж дай мені відповідь, як я маю реагувати? 

- О! - тільки й могла промовити моя подруга.

- Ну, я чекаю!

- Лєро, мені дуже прикро! Я не хотіла нічого від тебе приховувати. Але напередодні вашого останнього вечора ми зустрілися випадково з Денисом в магазині ювелірних виробів.

Мої очі, здавалося, от-от вилізуть на лоба від здивування.

- А чому ти мені нічого не сказала? Ще подруга називається!

На ці слова вона надула губи і ображено повернулася вбік, але продовжила свою розповідь.

- Так, подруга. Адже я думала, що це має бути сюрприз для тебе. Я думала, що він тобі має купити обручку та освідчитися.

- А що він не сказав, що купляє?

- Ні! - впевнено сказала білявка. - Спочатку...

- Тобто, спочатку? - перебила я її.