Частина 16 Підтримка сусіда

Звичайно, я пробачила Дениса. І наші стосунки стали ще міцнішими. Він завжди намагався зустрічати мене після пар і обов'язково проводжав додому. Моя мама була від нього у захваті. Я вже й забула про той нещасливий випадок у житті. Денис старався оберігати мене. Коли ми з ним гуляли чи де небудь сиділи у кафе, то його очі були прикутими до мене. Не забував і про подарунки, і квіти. Не хлопець, а скарб. 

Але де-не-де я помічала як він тайком поглядає на інших дівчат, посміхається їм у відповідь. На мої погляди віджартовується: "Якщо я на дієті, то що не можна в меню глянути?" Після таких слів, зазвичай, ми обидвоє сміємося.

Я розуміла його, бо неодноразово до мене посміхалися інші хлопці. Навіть, деякі з них намагалися залицятися, запрошували на побачення, від яких успішно відмовлялася. Тому якось перестала реагувати на його знаки уваги до дівчат. Я знала, що він обрав мене і буде тільки зі мною до самої старості. От тільки день, коли Денис освідчиться ще не настав. 

Подумки я провела в минулому, здавалося, зо дві години. Насправді пройшло пару хвилин. Зі спогадів вирвав мене Андрій Сергійович.

- Ну що? Задумалася? То що таки невпевнена?

- Ні! Навпаки! - відрізала на його питання.

- То чому ж так довго вагалася з відповіддю?

- Пригадувала! 

- Що?

- Чи підводив він мене колись. Виявилося - ніколи! - голосно промовила я, роблячи акцент на слові "ніколи." Хоча знала, що люди здатні помилятися. І Денис не виняток. Але все одно хотіла захистити його перед начальником, щоб не дати ніякої надії Андрію Сергійовичу.   

- Ну тоді в тебе просто ідеальний хлооопееець! - відказав, спеціально протягуючи слово хлопець, мій шеф. 

- Так. І я ним пишаюся.

- Тоді чому ж ви ще не одружилися? - єхидно спитав шатен.

- А... аа... - не знала, що відповісти на його підступне питання. 

- Нічого. Не бери в голову. Це було риторичне питання. А точніше, питання до твого хлопця, якого, на жаль, тут не має. От від нього хотілося б почути відповідь.

Я так і стояла, вражена і шокована, невзмозі вимовити жодного слова. Десь всередині моя душа теж прагнула знати відповідь на це запитання. Але виховання, яке дала мені моя матуся не дозволяло цього зробити. Ця болюча тема знову зачепила мене за живе. Рефлекторно рука піднялася і потяглася за кулончиком. Так мені було спокійніше і надійніше. Над нами повисла тиша. Ніхто не хотів її порушувати.

- Добрий вечір, Валеріє! - перервав нашу мовчанку мій сусід Микола Трохимович. - З тобою, доню все добре? Він тебе не ображає? А то я зараз свого онука покличу! Він дасть прикурків всім!

- Ні! Все добре! - натягнуто посміхнулась я до сусіда. - Це мій начальник. Він уже їде додому. До побачення Андрій Сергійович. Дякую, що заїжджали. - промовила до свого шефа.

- Так. Все добре! Я надіюсь, що ми вичерпали наш конфлікт. Чекаю, Валеріє, тебе завтра на робочому місці. До побачення! - попрощався з нами, розвернувся і сів в машину. Завівши мотор, виглянув з вікна і помахав наостанок рукою. Його авто виїхало на дорогу і сховалося в череді автомобілів і тролейбусів.

- Дитинко, ти така сумна! Цей здоровило точно тебе не образив? - ще раз перепитав мій сусід.

- Дякую, Миколо Трохимовичу, що турбуєтеся про мене. Ні, все добре. Цей здоровило нагадав мені про хлопця.

- Який тебе образив? - перебив сивий чоловік.

- Ні, той хлопець теж мене не ображав! - засміялася я, а Микола Трохимович посміхнувся у відповідь. - Той хлопець поїхав по роботі у Польщу і залишив мене тут саму. А мій начальник, скориставшись моментом намагався не просто залицятися до мене, а взяти все в свої руки, так би мовити.

- От так! Я ж одразу щось запримітив. Треба було його не відпускати, а кликати мого онука. Він би йому вправив мозок як до інших дівчат клеїтися. Як знову розпускатиме руки, ти мене клич на допомогу!

- Добре! - ніжно посміхнулась на його слова. - Я йому так і передам, якщо почне приставати.

- Звичайно! Ми йому таких синців і гуль понаставляємо! - погрозив він повітрю, - що мало не покажеться. - і ми почали разом сміятися.

- Дякую Вам за підтримку!

- Нема за що, дівчинко. Не переживай, все буде добре!

- Десь я вже чула ці слова. - вголос промовилась я.

- Так я постійно їх вживаю. - здивувався старий і продовжив, - Якщо стане сумно чи погано ти звертайся. Чим зможу, тим поможу. Ось пригадую, трапилась зі мною одна цікава історія.  Коли я був молодий, то закохався в одну прекрасну дівчину. Ми почали зустрічатися. Але її батьки були проти нашого кохання. Тому її батько, який був впливовою людиною, намагався нас розлучити. Перше, що він зробив, то відправив мою кохану Вікторію вчитися за кордон. Але це не було перепоною для нашого кохання. Кожного дня ми відправляли один одному листи, адже стільникових телефонів на той час не було. На відстані наше кохання ставало дедалі дужче і сильніше. В листах ми писали один одному про навчання, роботу, сім'ю, нашу любов, сповіщав її про новини в рідному місті та країні. І як її батьки не намагалися нас розлучити у них нічого не вийшло. Тому не відчаюйся. Якщо він далеко це ще не значить, що ваше кохання вмерло. Воно навпаки, таким чином, окріпне, в нього виростуть крила. 

- Дякую Вам! Ви надихнули мене своєю розповіддю і дали їжу для роздумів. А потім.... - не встигла я задати питання, як здалеку почувся голос парубка.

- Дідусю, тебе ще довго чекати?

- Та іду-іду! - вигукнув старенький. - Вибачай, Валеріє! Онук чекає. Я вийшов трохи погуляти і зустрів тебе. От тепер за мене хвилюються, тому мушу повертатися додому. Іншим разом дорозповідаю тобі.

- Добре. Не хвилюйтеся, ми ще зустрінемось і обов'язково поговоримо! Всього Вам найкращого! - побажала сусідові.

Він зайшов в під'їзд, а я залишилась на вулиці. Я люблю тихі літні вечори. Сьогодні в мене був занадто важкий день. Стільки всього навалилось одразу на мене. Не встиг Денис поїхати, як мені сняться якісь незвичайні сни. Ось уже декілька днів як я відправила коханого і залишилась у Києві, так почав проявляти свою настирливість мій начальник Андрій Сергійович.