Частина 13 Розмова про примирення

Його очі непреривно дивилися на мене. Андрій Сергійович був одягнений все в той же костюм, що і на роботі. 

- Значить, він одразу після роботи поїхав до мого будинку. - пронеслось в голові. - Але чому? Що йому від мене потрібно? Чи може хоче, щоб я вибачилась за свій ляпас? Чи хоче продовження уже у мене вдома? - від цієї думки мене пересмикнуло.

Ми зустрілися поглядами і я встала як вкопана. Не могла ворухнутися. Тільки нігті з ще більшою силою впивались в мою шкіру. Так я намагалася не розплакатися і не закричати на весь двір. 

Андрій Сергійович з неймовірною швидкістю метнувся до мене. За декілька великих кроків він подолав відстань між нами і підійшов впритул до мене. Його погляд був серйозний як ніколи і видавав його хвилювання. Підійшовши ближче, оглянув мене з ніг до голови декілька разів. Таким чином, пересвідчився, що зі мною все гаразд. А тоді почав вибачатися і задавати безліч запитань.

- Вибач! Добре, що ти прийшла. Я тебе тут давно чекаю. З тобою все нормально? Тебе ніхто не образив... - не встиг промовити ці слова, як сам закрив собі рот. Оговтавшись і обдумавши все наперед знову повів мову, - Крім мене. Тебе ніхто не образив?

Я похитала головою, даючи йому зрозуміти, що мене більше ніхто не ображав.

- Фуххх! - видихнув він. - Як добре, що ти все ж таки з'явилась. Я тебе шукав по всьому місту. Ганявся як навіжений за таксі. Але не міг тебе знайти. Тому вирішив, що ти пішла додому і приїхав сюди. Та тебе не було вдома. Я прочекав у цьому дворі цілий день. А ти все не верталася і не верталася. Я вже не знав про що думати. Так переживав. -промовив усі ці слова немов на одному диханні. Він пильно дивився мені в очі і вже хотів мене обійняти, як я відсахнулася від нього і зробила декілька кроків назад. Його обличчя скривилося у сумній гримасі. Чоловік підняв руки, ніби показуючи, що його не треба боятися. А потім схопився за голову,  почухав волосся і промовив ледь чутно до себе: - Чорт! Який я ідіот!

- Вибач мене, Валеріє! Я не хотів, щоб так сталося.... - продовжив просити у мене вибачення Андрій Сергійович. -  Не знаю, що на мене найшло?... Чому я тебе поцілував?... - вибачався  щиросердно. - Я такий йолоп. Ти пробачиш мене?

На мої очі навернулися сльози. Я старалася не розплакатися. Тільки на всі його слова хитала головою, бо знала, що як тільки промовлю хоч одне-однісіньке слово, то розревуся. 

- Пробач мене, будь ласкаааа!.... - невпинно повторював Андрій Сергійович і з ніжністю дивився на мене. - Я більше так не буду! - промовив і закотив нижню губу, як мале дитя.

Побачивши цю гримасу, я не втрималася і як сильно не стискувала кулаки, все одно розплакалася і розсміялася одночасно. Його дитяча безпосередність вивела мене зі стану страху. 

- От і добре, що ти дала волю почуттям. Я не міг на тебе таку дивитися. Це моя провина і той ляпас був по заслузі. Тому не переймайся. Ще раз вибач мене! Я більше не буду до тебе чіплятися. Чесно, чесно! Ти віриш мені? - почав допитуватися мій начальник.

- Не знаю... - ніяково відповіла на його питання.

- Пробач. В мене просто почався якось невдало день. А потім ти зі своїми словами про кохання вибила мене з колії. Просто, ти давно мені подобаєшся. Розумієш? 

Я не знала, що йому відповісти. Його слова ввели мене  в ступор. Злегка привідкривши рот, я стояла і мовчки дивилася на цього худощавого хлопця, який тільки-но відкрив мені свої почуття.

- Так от чому він був такий злий і сипав іскри з очей. Все через мою розмову з коханим. Він просто преревнував. - проаналізувала вранішню ситуацію сама для себе.

- Скажи що не будь! Не мовчи! Ти пробачиш мене? 

Його погляд був спрямований на мене і шукав іскорку надії на взаємне почуття. Я бачила як він нервується теж. Він постійно крутив гудзик у себе на піджаку то вправо, то вліво, поки не відірвав його.

- Андрій Сергійович, що ви робите? - не втрималася і засміялася я.

- Я... нічого... Нічого не роблю... А що? - зніяковів він, тримаючи в руках відірваний гудзик. Знову подивився на мене, а потім на руки, в яких залишався предмет, який так мене розсмішив. А потім долучився до мого сміху, махаючи перед носом гудзиком.

- Отакої... - захлинався від сміху мій начальник. - Відірвав! Хахаха. - продовжував невгамовно сміятися цей високий худорлявий мужчина. А я вторила йому у відповідь і доповняла його басистий сміх своїм дзвінким хохотом. Ми сміялися, наче маленькі діти. 

Посерйознішав, Андрій Сергійович ще раз посміхнувся, подивившись на свого гудзика, і запитав мене:

- Ну, що мир? Тепер знову друзі? Обіцяю не приставати до тебе доти, доки ти сама не попросиш! - і знову засміявся хлопець. Але побачив вираз мого обличчя і вмить зупинився, прокашлявся і пильно почав вдивлятися у мої голубі очі.

- Добре! Здаюся! Будемо друзями і не більше! - ствердно сказала я і кивнула головою. - Я надіюся, що завтра не пожалкую про свій вибір? - вже м'якше промовила і подарувала йому свою посмішку.

- Ні, не пожалкуєш! - випалив Андрій. - До речі, а де ти була весь цей час? Ти би вийшла завтра на роботу? 

- Я гуляла в одному чудовому місці. Там, де я поринаю у свої думки і мені ніхто не заважає. - було видно як мої слова заінтригували його. - Я хотіла завтра написати заяву на звільнення.

- І ти думала, що я тебе так просто відпущу?

- Так. А чому ні? - і різко зупинилася, згадуючи його зізнання на початку розмови. Він побачив переміни у моєму обличчі і хитро посміхнувся.

- От бачиш! Ти сама собі подумки відповіла на це питання. Я думаю, що мені вже нема чого доповнювати. Я надіюсь, що може колись в майбутньому ми все ж таки будемо не просто друзями! - і підморгнув мені.

- Я невпевнена в цьому. Ви же знаєте як я люблю Дениса. Я йому ніколи не зраджу!

- А в ньому ти впевнена так само як і в собі? - задав мені питання Андрій.

На хвильку я завагалася і не змогла одразу відповісти на його провокаційне запитання. В пам'яті спливло наше знайомство, перші зустрічі, романтичні вечері. Все було прекрасно. Він відносився до мене як до королеви. Дарував квіти і подарунки, водив гуляти в парк чи кіно. Мені здавалося, що все навколо мене це сон. Про такі стосунки мріє кожна дівчина. Мої подруги, навіть, заздрили мені і завжди казали як мені пощастило мати такого хлопця. Я була щасливою. Моя мама пишалася хлопцем своєї доньки і не могла дочекатися нашого весілля. Вона хотіла, щоб її улюблена донечка, отримавши від долі такого чудового хлопця, нарешті вийшла заміж і жила щасливо з коханим. Оксана Борисівна знала як це важко жити без чоловіка і виховувати дитину. Тому у її онуків обов'язково мав бути тато, а тим паче такий як Денис.