Частина 12 Набережна

Частина 12

Набережна

Я пручалася і намагалася вирватися з його міцних обіймів. Андрій Сергійович хотів поглибити поцілунок, але я стиснула з усіх сил зуби і не давала його язику потрапити всередину. Мені було неприємно і бридко від такого вчинку. З очей хлинув цілий потік сліз, який, не перестаючи, лився по моїм щокам. Нарешті він ослабив хватку і пустив мене. Вивільнивши руку, заліпила йому ляпаса. Скориставшись цим моментом, схопила сумочку і вибігла з кабінету. Сльози текли і ніяк не хотіли зупинятися. Я не знала, що мені робити. Відчувала себе маленькою дівчинкою, яку образили. Мені кортіло заховатись від усього світу, як і в дитинстві, у шафу, одягти навушники і слухати музику. А потім, коли звідти вийти, то побачити, що все погане пройшло, як страшний сон.

Але  розуміла, що уже не маленька. І якщо, навіть, заховаюся, то мої проблеми нікуди не щезнуть.  З цими думками вибігла на вулицю і почала озиратись по сторонам.

Надворі лагідно пригрівало землю сонце. Воно дарувало тепло усьому живому: і деревам, і квітам, і зеленій траві, і тваринам, і людям. Все довкола зеленіло. В повітрі витали аромати квітів, кави та бензину. Люди навколо мене сновигали і метушились. Деякі йшли на обід, інші повертались до роботи, у декотрих взагалі перерви не було.  Робочий день був у самому розпалі. 

Я стояла на порозі будівлі, в якому наша фірма знімала офіс. Дихання моє було важким, але поступово приходило в норму. Сльози все ще скочувалися по щоках. Погляд мій блукав по вулиці. Я не знала що мені робити. Робочий день ще не завершився, а я вже біля виходу з будинку. Але назад я повертатися теж не хотіла. Там на мене чекав начальник, від якого так намагалася втекти. 

- Як він посмів таке зробити? Як міг мене поцілувати? Навіщо мене тримав? Так неприємно. - промовляла до себе, прокручуючи в пам'яті останні хвилини в офісі і витираючи одночасно губи від поцілунку. - Як тепер мені з ним працювати? Що буде далі? Денисе!!!! Чому ти поїхав? Де ти, коханий, коли мені так потрібен? - літали, мов у вихорі мої думки. 

Я не могла ніяк вирішити куди йти. Обернувшись, побачила як з ліфту виходить Андрій Сергійович і рішучим кроком направляється в мою сторону. Мене як кип'ятком ошпарили. Не довго думаючи, зриваюсь з місця. Вибігаю на вулицю і ловлю першу зустрічну машину. На моє щастя це виявилося таксі. Стрімголов сіла в машину і назвала водію адресу. Коли ми зрушили з місця, я повернула голову в сторону нашого офісу. Побачила, як мій начальник біг за таксі і щось вигукував. Але слів, на жаль, не можна було розчути. Заспокоївшись, почала роздивлятись по сторонам.

- Куди ми їдемо? - перепитала я у шофера.

- Як куди? - відповів питанням на питання водій. - До вказаної адреси. Ще два квартали і ми будемо на місці. Ви ж самі продиктували мені адресу. А тепер питаєте куди ми їдемо? З вами все в порядку? - запитав він  і подивився на мене через дзеркальце заднього виду.

Я витерла ще раз очі від солоних сліз і м'яко йому посміхнулась. Мовляв: у мене все добре.

Коли зупинилось таксі, я розрахувалась з водієм і вийшла з машини, легенько грюкнувши дверима. Від цього звуку  скривилася і вибачилась сама перед собою, бо машина, яка довезла до місця призначення, уже від'їхала і підбирала іншого пасажира за кілька метрів від мене. 

Я стояла в незвичайному місці. Київ - найчарівніше місто України. В нього багатовікова історія переплітається з сучасністю. Його незвичайні краєвиди манять своєю красою, незбагненністю і мальовничістю. Ось переді мною вихід до Оболонської набережної. Всі хто бував у Києві і був у цьому романтичному місці, погодяться зі мною, що це незвичайне і чарівне місце. Я люблю сюди приходити. Особливо тоді, коли в мене  поганий настрій  або кепсько на душі. Хвилі Дніпра заспокоюють, ніби заколисують і відносять далеко від реальності в полон мрій і сподівань. 

Слухаючи музику хвиль Дніпра, почала заспокоюватись. Я обдумувала, що мені робити далі. Телефон вимкнула. На даний час ні з ким не хотіла розмовляти. Все одно ніхто б мені не допоміг. Звичайно, щось би кожен порадив, але вирішувати прийшлось все одно мені. А Дениса, тим паче, не хотіла турбувати і хвилювати. Я знаю, який він у мене. Йому зараз не потрібно зайвих турбот і проблем з начальством. Тому я безупинно ходила по набережній, вдивлялась у темні води річки і весь час задавала собі питання.

- Чи повертатися на роботу, чи звільнитися? - крутилося в моїй голові. - Я не зможу там працювати! А як він знову до мене полізе і я не зможу від нього втекти? Що буде тоді? - питала саму себе і не знала відповіді на свої питання.

Прогулюючись по набережній, не помітила як минув час.  Сонце повільно заходило за обрій, огортаючи землю останніми теплими променями, наче ковдрою дитя. Я захопливо спостерігала за тим, як сідає небесне світило і дарує небу незвичайний колір. В моїй душі в цей час бурхливо текли струмки невпевненості, розчарування і самотності. Треба було повертатися додому. Я була впевнена, що треба залишити цю роботу. Просто не зможу спокійно працювати, а буду постійно боятися, що в будь який момент до мене почне лізти Андрій Сергійович. Але для цього мені потрібна інша робота, щоб я могла прожити і продовжувати орендувати квартиру. До мами повертатися жити я не хотіла. Тому вирішила завтра же піти до начальника із заявою на звільнення, а сьогодні по дорозі додому купити газету для пошуку нового робочого місця. 

Так і зробила. Повертаючись додому, вийшла з маршрутки і підбігла до газетного кіоска. Купила один із примірників і направилась в сторону свого будинку. Раптом мій погляд сконцентрувався на одній людині, яка стояла біля мого під'їзду. Мене охопила паніка і жах. 

- Що він тут робить? Звідки знає мою адресу? - не встигла задати собі ці питання, як одразу знайшла на них відповіді. - Ну, це ж очевидно! По-перше, він мене сюди підвозив і, по-друге, навіть, якщо й не запам'ятав дорогу, то мої особисті дані в анкеті, при працевлаштуванні у його фірмі, змогли допомогти йому в цьому.