Частина 11 Неприємний цілунок

- Сьогодні четвертий день як Денис відлетів у Польщу. За всі ці дні він мені подзвонив всього декілька разів. Невже він такий зайнятий? Чому не дзвонить? - накручувала себе. - Стоп! Зупинись! Згадай слова Сашка! - відрізала сама собі. - Слід йому довіряти. Може, дійсно у нього багато роботи. А може мені самій подзвонити? - одягаючись на роботу, думала про себе. 

- Так і зроблю. Сама подзвоню. - вирішила я.

Вибігла з квартири і поспішила до маршрутки. По дорозі знову натрапила на свого сусіда Миколу Трохимовича. Весело з ним привіталася і побажала щасливого дня. У мене був чудовий настрій, який відповідав сьогоднішній погоді. Я йшла і милувалася природою, щебетом птахів у сквері, тим як світило сонечко і приємно торкався шкіри легенький теплий вітерець. 

Не забула по дорозі забігти до кав'ярні за кавою. І знову натрапила на того незнайомця, якого вже зустрічала. Мені не дає спокою його незвичайний погляд голубих очей, який прожигав аж до самісіньких кісток. Кожна зустріч з цим брюнетом приносить якісь дивні незвичні почуття. Я такого ще ні з ким не відчувала. 

Прийшовши на роботу, помітила, що Андрій Сергійович в поганому настрої. Це не добрий знак. Не встигла сісти на своє робоче місце і включити комп'ютер, як роздався телефонний дзвінок. 

- Алло! Привіт кохана! - почувся теплий голос Дениса.

- Привіт, котику! - радісно вигукнула я. - Як ти там? Нарешті ти мені подзвонив? Щось сталося? В тебе все добре? - навперебій почала завалювати його питаннями.

- У мене все гаразд. Не переживай так. Вибачай, що вчора тобі не телефонував. Я дуже втомився, адже перші робочі дні на новому місці виявився занадто важким. Коли прийшов до готелю, то ледь пересував ногами. А як тільки голова доторкнулася подушки, одразу заснув мертвим сном. Дуже важко вливатися у вже сформований колектив. Тим паче, що все нове, невідоме. Нові знайомства, місто, вулиці…. Я так не втомлювався в Києві. А ти як? Нічого, що я дзвоню тобі на роботу? Не відволікаю? - перепитав він мене.

- Ні, це добре, що ти перетелефонував. Адже я тут собі місця не знаходила. Не знала, що мені робити. В мене стільки різних думок лізло у голову. Ти собі не уявляєш! - констатувала я.

- Ого! Я не уявляю, що ти там собі напридумувала.

- Але здоровий глузд і порада одно... - не встигла закінчити речення, як зловила себе на думці, що Денису зараз, коли він так далеко, не варто знати про незвичайну розмову з незнайомцем Сашком та про його поради. Тому швидко виправивши себе, продовжила, - однієї з моїх подруг зупинили мої фантазії.

- І що ж тобі радила твоя подруга? - перепитав мене хлопець.

- Вона сказала, щоб я довіряла тобі. Адже якщо ти мене кохаєш, то не зрадиш мені і все у нас буде добре.

Після цих слів Денис несамовито почав кашляти. 

- Що сталося? Все добре? - схвильовано запитала коханого.

- Так. - ще відкашлюючись, виправдовувався парубок. - Все добре. Просто поперхнувся кавою. Мене вразили твої слова! Вони дуже щирі. Хто ж з твоїх подруг міг дати тобі таку пораду? Вони ж завжди не долюблювали мене і ніколи не підносили в твоїх очах.

Я не знала, що йому на це відповісти. Мої подруги, хоч і нічого поганого не говорили про Дениса, але і добре слово йому не дарували. Коли вони познайомились вперше, то були шоковані його виглядом та манерами. Навіть заздрили, в певній мірі, і казали:

- Як тобі повезло з хлопцем!!!!

Але чомусь потім їхня приязнь почала зникати. Дівчата все менше питали про нього і цікавилися ним. Дедалі частіше намагалися мене від чогось застерегти. Але від чого я не розуміла. Так і до сих пір вони мені нічого не сказали про Дениса, навіть, не заїкаються. В мене іноді складається таке враження, що для них його не існує. І як я не випитувала у них причини такого ставлення до мого хлопця, вони завжди віджартовувалися і переводили тему в інше русло.

Але Денис чекав відповіді, яку я хаотично намагалася придумати. Чомусь усі думки перемішались і я випалила перше, що прийшло в голову.

- Ви з нею не знайомі. Це колега з моєї роботи Олександра. - на одному диханні випалила і вся почервоніла від сорому.

Я дуже чесна і правдива людина. З малечку моя мама вчила мене завжди говорити правду. Тому мені зараз важко казати коханому неправду. Мені не приємно те, що я роблю. Але інакше може бути гірше. Він буде ревнувати, сваритися і, не дай Бог, на зло, не розібравшись в ситуації, зробить те, чого я більше всього боюсь. Зради, я боюсь зради коханої людини. Це розірве мені серце на шматки. Тому в мірах збереження наших відносин я нічого не сказала Денису про несподівану розмову з Олександром.

- Хороші поради дає твоя колега. Прислухайся до них. Може так тобі буде легше пережити час нашої розлуки? 

- Я буду старатися якомога частіше спілкуватися з Олександрою. Ти маєш рацію! Вона дає чудові поради. 

А про себе подумала: "Саша, дійсно був правий. Може слід частіше з ним спілкуватися? В нього такий приємний голос! Стоп! Досить! Може якось ще поговорю з ним, а може й ні. Як вирішить доля."

- Я дуже сумую за тобою, сонечко! - лагідно протягнув Денис. 

- Мені так погано без тебе! Я хочу в твої обійми! - жалібно захникала я. І не встигла більше нічого сказати, як мою розмову з Денисом грубо перервав Андрій Сергійович.

- Що це у нас за зітхання на робочому місці? Я не зрозумів?! Робочий час уже давно почався і розмови по телефону заборонені під час виконання службових обов'язків. Щоб я більше не бачив і не чув цих амурних переговорів. Це у нас фірма не "Секс по телефону"! - грізно вимовив він. - Ще раз таке почую викину телефон і тебе з роботи. Все ясно? - рявкнув начальник.

З остраху я не могла вимовити жодного слова. Лиш позитивно хитала головою і здивовано кліпала очима. Таким грізним я ще свого начальника не бачила. Бувало всяке: то він був занадто веселий, що з усіма жартував і сміявся, то занадто добрий, що міг на декілька годин  раніше з роботи відпустити, а то й взагалі вихідний дати. А тут очі так і світяться вогнем,  губи складені в тонку ниточку, а з вух, здається, зараз пара піде.