Частина 7 Робочі будні

Наді мною безмежна блакить небесного простору. Як же я люблю дивитися в цю неозору безкрайню далечінь, де, як по морю кораблі, пропливають легкі пухнасті хмаринки. Вони запрошують мене приєднатися, але, на жаль, я не вмію літати. А так би зірвалася і полетіла разом з ними мандрувати, роздивитися з висоти пташиного польоту нашу мальовничу землю. 

Поряд зі мною стоїть Денис і так само дивиться на небо. Він посміхається до мене, а я йому у відповідь. 

- Але чому він мене не обіймає? Чому так далеко стоїть, немов незнайомець? - питаю сама себе.

І раптом помічаю, що стою  не одна. В обіймах мене тримає хлопець. Я намагаюся обернутися, щоб побачити його обличчя, але не можу. Він ще міцніше намагається обійняти і промовляє лагідно теплі слова.

- Кохана, все добре! Я з тобою! Не хвилюйся, любове моя!

- Що? Хто це? Чому я не в обіймах Дениса? - сама собі задаю питання і знаю, що на них ніхто не дасть мені відповідь. 

Я знову намагаюся вирватися з рук хлопця, який мене тримає. Хочу побачити його. Тому роблю все, щоб відійти від нього. Нарешті він мене сам обертає до себе. Я намагаюся впізнати його. Але риси обличчя розмиті, а голос дуже гарний і мені чомусь знайомий. Я вже десь його чула, але де не можу пригадати. 

Він притягує мене до себе і цілує в губи, робить поцілунок теплим і одночасно бурхливим. Від цього в моєму животі починається буря. Там, немов би пурхають тисячі метеликів. Я задихаюся від цілунку, але не хочу його припиняти...

Звідкись чується роздратовуюча мелодія. Я прокидаюся. Намагаюся якомога швидше виключити ненависний будильник і повернутися в сон, але в мене нічого не виходить. Хоч знову лягла і заплющила очі, переді мною стоїть тільки образ того хлопця. Більше нічого не відбувається. 

- Як же мені хочеться повернутися назад у сон!

Але знаю, що не можна. Сідаючи на ліжку, протираю очі і задумуюсь.

- Що ж це був за хлопець? Чому я не була в обіймах коханого? Чому незнайомець тримав мене і цілував? Чому цей цілунок  викликав таку бурю почуттів? Я ні з ким такого не відчувала! Невже сон був на стільки реальний? 

З цих думок вихопив дзвінок телефону. Це було повідомлення. Ну, звичайно, воно було від Дениса. Він писав, що вже в літаку і декілька годин буде недоступний. Але обіцяв, що як тільки прилетить одразу перетелефонує, щоб я не хвилювалася. Не забув сповістити мене як за мною сумує і, що якби був тут поряд, то розбудив би мене своїми поцілунками. Прочитавши цей текст, посміхнулась і пішла збиратись на роботу.

Після того, як умилася і причесалася, почала одягатися. Сьогодні вирішила одягнути на себе свою чорну улюблену спідницю-олівець, яка була нижче колін, зверху білу блузку. Мені дуже подобається офісний стиль. Якщо глянути в мою шафу, то там можна побачити спідниці, сукні, блузки, класичні брюки. І тільки десь на дні, в куточку лежать пара джинсів та декілька футболок. На ноги вирішила взути туфлі не на високих підборах, адже не знаю скільки часу буду сьогодні ходити в них. Беру сумочку, ключі зі столику в коридорі і закриваю двері. Викликаю ліфт і заходжу в кабіну, як тільки відкриваються переді мною двері.

Виходячи з під'їзду, вітаюся з бабульками, які постійно сидять там на лавочці і йду до зупинки. Щоб туди дістатися слід пройти невеличкий сквер. В ньому гарно. На клумбах позаду лавочок ростуть гарні квіти. Я завжди, коли проходжу тут, милуюся ними, а також слухаю веселий гомін птахів. 

Так і сьогодні. Проходячи через скверик, заглядаю на клумби, посміхаюсь сусідам, які вигулюють собак. Сонечко лагідно світить і зігріває своїм промінням. День має бути приємним. Дорога до моєї роботи не займає багато часу. Тому я, маючи в запасі ще хвилин 20, завертаю по дорозі до офіса у кафе. Тут роблять дуже смачну каву. Тому, коли випадає можливість, маю вільний час перед роботою, завжди забігаю сюди випити чашечку улюбленого напою.

Наближаючись до цієї кав'ярні, чую як гудить мій телефон. Піднімаю трубку і голос мого боса нагадує про себе. 

- Ти не забула, що сьогодні треба прийти на роботу? - питає він, навіть не привітавшись.

- Добрий день! - вітаюся я, показуючи свою вихованість, і відповідаю на поставлене питання. - Ні, не забула.

- То чому ж ти звертаєш попри роботу і йдеш у невідомому напрямку? - дивує мене своїми словами.

- Я... Я... Я не йду у невідомому напрямку... - почала заїкатися від його раптового питання. - Я просто вирішила купити перед роботою кави. - намагаюся виправдатися. - Що не можна? Тим більше робочий час ще не почався! - вже впевненіше промовила.

- Ти права. Все добре! Це я злякався, що ти хочеш мене, тобто нас, покинути і перейти працювати до конкурента. - виправився він.

- Ні! Що ви таке кажете? Зараз буду! І вам візьму філіжанку смачненної кави! - все більше посміхаюся. 

Ставлю трубку і відриваю очі від телефону. Повз мене проходить молодий хлопець і наші погляди на мить зустрічаються. Він посміхається мені у відповідь, а по шкірі пробігає цілий натовп мурах. 

- Що це знову зі мною? - дивуюся зі своєї реакції.   

Забігаю у кав'ярню і замовляю дві чашки кави. Поки чекаю, то декілька разів перечитую меню, але нічого не розумію з прочитаного. Напевно це за того, що мої думки не тут і я просто роблю вигляд, що читаю. Адже подумки я повернулась до свого сну і того почуття, яке пережила декілька хвилин назад. Я думала: як посмішка незнайомця та його пронизливий погляд можуть викликати такі емоції у мене. Я не знала як все це пояснити. Тільки відправила Дениса за кордон, а у самої думки про незнайомця. 

Споглядання меню мені перебили і вручили каву. Заплативши за неї, швидко повернулася до барної стійки спиною і поквапилася на роботу.

Зайшовши до офіса, ввічливо привіталася з усіма. Дружелюбно потиснула руку моєму колезі і заміснику начальника Дімі або, як прийнято його називати підлеглим, Дмитру Анатолійовичу. З веселим настроєм та філіжанкою кави забігла в кабінет самого боса Андрія Сергійовича.