Частина 2 Розбір польотів

Мій погляд метався від одного хлопця до другого. Я досі не промовила жодного слова, адже розгубилася і не знала, що мені казати. Денис ще раз повторив своє питання і я отямилася. Повільно, обдумуючи кожне слово, почала пояснювати своєму коханому всю цю кумедну ситуацію. 

- Я вже закінчувала збиратися. Чекала від тебе дзвінка, але раптом почула якийсь шорох за дверима. Перелякавшись не на жарт, тихенько підійшла до дверей і побачила там цього молодого юнака. Він намагався відкрити мої двері...

- О! Я бачу, що ти роздаєш ключі від своєї квартири усім, крім свого хлопця! - з дикою посмішкою і  болем в очах промовив коханий.

Я захлинулася від його слів. Як він міг таке подумати. Ніколи! Ніколи нікому я не давала ключі від свого житла, навіть коханому, з яким планувала прожити в горі і радості до самої старості. Він же мене добре знає. Стільки років ми разом і в нього склалася така думка про мене? Невже дійсно він мене не знає так добре, як я його. Мені стало боляче і неприємно, але старалася цього не показати.

- Як ти міг про мене таке подумати! - образилася і гнівно подивилася на нього. Сьогодні я вже нікуди не хотіла йти. 

Хлопець, який так раптово ввірвався в моє життя, споглядаючи за нами, намагався втрутитися в розмову, щоб розрядити обстановку і пояснити Денисові, що в цій ситуації винен тільки він.

- Я... вибачте мен...ик! - гикнув він і розплився у посмішці. - Ви сваритеся даремно. В усьому винен тільки я один. Ваша дівчина ніяких ключів мені не давала і я її бачу вперше в своєму житті. Просто донедавна я жив в іншому місті і декілька днів назад приїхав до Києва. А сьогодні якраз з друзями святкували мій переїзд. Повертаючись додому, помилився квартирою. Я живу в 95. Тому піднімаючись до себе, я помилився, бо знаходжуся трішки в нетверезому стані.

Ми з Денисом мовчки стояли і переварювали усю  інформацію, яка прозвучала хвилину тому. 

Хлопець в білому піджаку встав зі стільця і пройшов до дверей. По дорозі до виходу, проходячи повз мене, подякував за воду і солодко посміхнувся так, щоб це бачила тільки я. Від цієї посмішки моє серце закалатало як навіжене. 

- Що зі мною? - питала себе. - Чому ця посмішка незнайомця так мене хвилює? 

- На вашому місці я би теж так переживав за свою дівчину. Адже таку красуню треба тримати міцно в своїх обіймах і не відпускати ні на мить. Тобі повезло, друже! Бережи її, вона скарб!

З цими словами, поплескавши мого молодого чоловіка по плечу, він вийшов з квартири. Закриваючи двері, ще раз подарував мені на останок свій погляд. По моєму тілу одразу пробіг натовп мурах.

Ми з Денисом залишилися одні в квартирі. Навколо стояла тиша і ні один із нас не хотів порушувати її. Ми мовчки дивилися один на одного. Я - з образою на нього, що він так про мене погано думає, що не довіряє мені. Ми стільки років разом! Знаємо один одного на стільки, що навіть можемо продовжити один за одним речення. А тут його недовіра! 

- Чи може він ревнує? - відвідала мене така думка. - Про що зараз думає він? Чи довго так мовчатимемо? Чи може почати першою? Що не так я зробила? Невже цей довгоочікуваний вечір закінчиться так і не розпочавшись? - усі ці питання вихором літали у моїй голові. 

- Знаєш... - порушив мовчання першим Денис. - Я ... тебе... тобі.... - ніяк не міг дібрати слова хлопець, - Вибач мене, я погарячкував. Коли я побачив тебе біля незнайомця, то... - він зупинився, не міг підібрати слів, а його очі виказували острах, - я не знаю про що думав, але мені здалося, що ти і він... - і знову пауза, а очі, як відкрита книга показують все, що твориться у нього в душі. - ... Мені здалося, я знаю, що ти ніколи не давала мені приводу до ревнощів, навпаки, це все робив я, але на мить мені здалося, що ти хочеш помститися, тому і дала йому ключ, знаючи, що я можу до тебе зайти. До речі, чому ти не брала трубку, я тобі раз 10 дзвонив? - впиваючись в мене своїм поглядом, промовив Денис.

- Я... Ти мені дзвонив? - перепитала у нього і, не дочекавшись відповіді,  продовжила. - Я не чула дзвінка! - промовляючи ці слова, побігла до свого телефону. 

Дійсно на екрані висвічувалося, що мені дзвонили разів так з 12 з номера Дениса, який я знала напам'ять. Мені стало незручно перед коханим. Якомога ближче підійшла до свого хлопця і заглянула йому у вічі.

- Вибач мене! - тихо промовила я. - Телефон був у беззвучному режимі, тому я не чула жодного твого дзвінка, а ще цей новий сусід зверху!!! - вирвалося з моїх вуст. Промовляючи  це я закотила очі, а руками зробила незбагненний жест, вказуючи вверх.

- Все добре, кохана! Давай не будемо більше про це говорити! Ти, я бачу готова до нашого вечора, то чому б нам все ж таки не розвіятися після цього інценденту? - інтригуючи промовив він свою репліку.

Я застогнала йому у відповідь і замурликала, як кішка, даючи згоду на мирне продовження цього шаленого вечора. 

- Ти сьогодні приголомшливо виглядаєш! Ммм...! - зробив комплімент Денис, а я грайливо посміхнулась у відповідь.

І ось ми, взявшись за руки, спускаємося вниз по сходах, посміхаючись один одному. Я щаслива! Як добре, що все таки ми вирушили до мого улюбленого ресторану. Я була в передчутті чогось доброго, хорошого. В своїх мріях, поки наше таксі підвозило нас у місце призначення, я продумувала як же йому відповім "так", а Денис, з лагідною та ніжною посмішкою на обличчі, одягне мені на палець обручку...