Глава 31

Після всіх процедур Кирило дістає з гардеробної сукню, одягнувши її одразу розумію — він продовжує знущання, адже тканина не приховує геть нічого, вона абсолютно прозора, тісна, і не залишає нічого для польоту фантазії. Усі мої принади виставлені на показ, окрім стегон, вони прикриті чорною підкладкою під чорною сіткою, все інше — втіха для очей, щоправда не моїх. Кирило очікує реакції, я би сказала, він навіть жадає її, бо відступає на кілька кроків розглядаючи мене.

— Покрутись, — наказує.

Я боса, що поки дивує. Лорман підходить ближче, дістає золоті ланцюги й прикрашає ними мою шию, а тоді вішає подібний пояс на стегна. В дзеркалі бачу втомлену, нещасну Богиню, контроль над якою взяв чоловік, що боїться програти. Лорман розпускає моє волосся й завмерши позаду дивиться на моє відображення. 

— Чудово. Бачити можна, торкатись — ні, поки я не дозволю.

Зустрічаюся з ним поглядом.

— Що ти маєш на увазі? — шепочу.

— Побачиш, — всміхається.

Тривога розгоряється в грудях, він же казав я повинна просто зіграти, і все, а тепер? Повертаюся до нього обличчям.

— Ти дозволиш комусь торкатись своєї власності? — намагаюся, щоб мій голос був рівним.

— Ти вже зіпсована моїм братом, — з жалем промовляє.

— Ні, — налякано видихаю. — Він не торкався мене.

Вперше бачу Кирила сумним, справді засмученим. Жаль ковзає в його погляді, але жорстокість теж там. Він торкається моєї скроні, заводить пасмо волосся за вухо.

— Тут зіпсував, Лівіє. Чи Цукерочко краще? — всміхається. — Ходімо.

— А взуття? — паніка не дає вдихнути, здається Лорман приготував для мене публічну страту.

— Босоніж, Лівіє. Минулого разу взуття тисло тобі, хіба ні? Сьогодні я даю тобі свободу.

Він бере за руку й веде за собою,  спустившись до виходу чекаю під наглядом його помічників, поки й він переодягнеться. За пів години Кирило виходить до мене весь у чорному, тільки сорочка біла, що дуже незвично. Тоді ми залишаємо дім та їдемо в невідомому напрямку. 

***

Вечірка, чи захід, проходить у готелі, який легко можна назвати королівським. Інтер'єр вражає білосніжними стінами та золотим декором, вітражними вікнами й ліпниною. Всюди стоять білосніжні колони, а підлога встелена червоними доріжками. Лорман заводить у повну людей величну залу, над головами гостей красуються люстри створені наче з дорогоцінного каміння, їхнє мерехтіння розсіюється приміщенням додаючи чарівності та святковості. Втім, не для мене. Почуваюся, ніби йду на ешафот, поки чоловік тягне крізь натовп до роялю. З ним вітаються по дорозі, подекуди Лорман зупиняється, щоб перекинутись кількома словами з чоловіками, але ціль його незмінна. Діставшись роялю він саджає за нього, наказує грати, а тоді йде геть зливаючись з людьми. Непомітно видихнувши кладу руки на клавіші, радіючи, що сидячи за інструментом я можу приховати своє тіло хоча би трішки. 

Перші акорди виходять незграбними, руки тремтять, але я граю подумки наказуючи собі не думати про слова незнайомця у підвалі, не сподіватись, інакше… якщо надії марні, остаточно збожеволію. Це буде справді остання крапка для мене. Та скільки не закриваю рота внутрішньому голосу він все нагадує, що сказав невідомий, він просив бути готовою, але готовою до чого? Прийшов час для вишеньки на тортику, проте чи така вже я вишенька, як Ніл говорив? Для Лормана я стала отрутою, як і він для мене. 

Музика плине з-під моїх пальців, спершу граю не зважаючи ні на що, а потім починаю оглядати гостей, всі веселяться, ведуть розмови, ніхто не зважає на мене. Майже ніхто. Помічаю погляди чоловіків, подекуди навіть знайомі, можливо я бачила їх у клубі Кирила, коли пішла шукати воду, а випадково потрапила до ігрової. Тоді знаходжу самого Кирила, він у компанії Неоніли, сміється, подекуди поглядає і на мене явно слікуючи чи не планую щось учворити. Ковзаю поглядом далі, помічаю Сагана, він з Борманом, але не це дивує, а те, що чоловік дивиться на мене спіймавши, що слідкую за ним, у відповідь. На вустах Дмитра виграє спокійна усмішка, в ній так багато надії, мій шлунок реагує першим нервово стискаючись в передчутті чогось невідомого. Не одразу помічаю, що мелодія з-під моїх рук плине тривожна, замість мрійливої чи веселої, вона йде від душі передаючи внутрішній стан. А я все відганяю крихти надій, боюся… Боюся, що вони марні і я сама себе дурю. 

Я граю довго, пальці заніміли, проте не зупиняюся, з часом гостей стає все менше, допоки не залишаються виключно чоловіки. Тривога стає сильнішою, бачу справді тих, хто роздер мою сукню, хто вирішив, що я дарунок Кирила на відкритті клубу, а ще Сагана. Сам же Лорман підходить до мене й спирається на рояль зазираючи в моє обличчя, його очі блищать від шампанського. Мені стає душно, піт стікає крапельками по скронях, поки пальці далі бігають по клавішам. Кирило змахує рукою й до моєї мелодії додається скрипка. Подив пронизує струмом, миттю шукаю скрипаля майже забуваючи про рояль, і знаходжу його у чорній сорочці й штанах, у масці, котра приховує все його лице, він у кутку зали, та його музика плине всім приміщенням.

— Досить, — Кирило хапає мою руку, — встань.

Ледве дихаю, жах кричить, що зараз буде щось жахливе, покарання від Кирила, який точно бажає остаточно зламати те, що живе в мені. Чоловік встає поруч, чоловіки перед нами, Саган в першому ряду, але більше не усміхається. З надією дивлюся на нього, проте він відводить погляд стискаючи келих руками. Скрипка пронизує тривожною мелодією, проникає крізь кістки, глибоко під шкіру. 

— Моя прекрасна Лівія любить, коли її карають. Вона робить усе для цього постійно нагадуючи, що грубість для неї — дар. Вона не здана без неї жити, — гучно промовляє, поки я перехоплюю погляди на своєму тілі. Хочеться стиснутись, втекти, прикритись, але Лорман тримає мою руку до відчуття оніміння. — Спершу я був жадібним, та коли зрозумів, що для неї увага — усе, коли побачив, що моя Лівія любить біль, жадає й потребує його, я вирішив подарувати їй все це. Подякуємо Сагану, що він підтримав мою ідею.