Глава 30

До тями приводить холод, це приміщення, швидше за все не опалюється, тож повертаюся до реальності вистукуючи щелепою. Тут темно, але я бачу обриси двох стільців, відра, й власне на цьому закінчуються меблі. Мабуть, я тут не перша, бо рухнувши ногою чіпляю щось, що дзенькає, схоже на ланцюг. Схоже, у Кирила дійсно божевілля, якщо він дозволяє собі катувати людей прямо там, де живе. Втім, де відбувається все те жахіття, що він робить, неважливо, сам факт того, що він керує чужими життями викликає огиду та бажання знищити нелюда.

Кожна моя кістка в тілі ниє від болю, але я нагадую собі, що поки болить — жива. Змушую себе встати та розім'яти м'язи, спершу проходжуся кімнатою, тоді рухаю руками й ногами наказуючи організму працювати. Вирішую не думати про те, чим все закінчиться, очевидно, що нічим добрим. Я підписала собі смертельний вирок, але не шкодую про роздерту пику Кирила. Лякає тільки доля матері і…батька, бути певною, що Кирило відпустить їх не можу. 

Накриває хвиля паніки. Можливо не варто було кидатися на нього? Може потрібно було просто вкотре перетерпіти і не наражати на небезпеку маму? Чи… чи шансів немає й не було ні для кого з нас? 

Не знаю скільки часу минає, день, або доба, та мене тримають в темному приміщенні без води та їжі. Перші години тримаюся, проте далі організм слабшає. Усвідомлюю свій стан прийшовши до тями з відчуттям голоду та спраги. Шлунок скрутило, в горлянці сухо, рухатись не хочеться, навіть думки не катують більше страшними картинками смерті мами, або моєї. Десь на краєчку підсвідомості проковзує жаль через Дена й проблеми, які я йому принесла. Він не заслужив на все те, що трапилось з ним, він не мав би мені допомагати, а я не мала права просити, рятуючи свою сім'ю. Якби можна було повернути час назад нізащо би не благала звʼязатись з Нілом. 

Перед очима постає лукава усмішка Чорного, підсвідомість переносить до сцени, коли запропонувала йому допомогу вирішивши, що це і стане моїм квитком на свободу. Я пам'ятаю його блакитні очі, глибокі, цілісні, і водночас сповнені потаємної пітьми, ніби глибоко в душі Ніл ховає надто багато секретів. Він дивився ліниво й м'яко, слухав уважно, даючи право бути собою, не намагався керувати, не показував, що я — ніхто. І попереджав, якщо брат дізнається, що я не просто мяʼчик між ними обома, то знищить. Що ж, я сама себе здала сказавши Кирилу про борг, відчайдушна спроба врятуватися, провалилась з тріском. 

Голос Ніла лунає у голові, спокійний, впевнений у собі, він просить не боятись Лормана, нагадує, що той годується страхами, ніби щось темне й демонічне. Але я боюся… Господи, я шалено боюся, кожна моя спроба якось зарадити собі опускає мене все нижче, наближає до кінця. 

Картинка змінюється, чи то мозок лихоманить, чи голод діє так, а може все через травми, бо невідомо, що коїться з організмом після побиття, та я відчуваю посмак поцілунку Ніла. Він невагомий, ледь відчутно торкається губ, нагадує про падіння якого я в ту мить жадала. Я знала, що цей поцілунок не віщує доброго, але була готовою падати й падати, якщо він триватиме вічно. 

В реальність повертає скрип дверей й смужка світла, що падає на підлогу неподалік від мене. Хтось важко спускається сходинками в повній тиші. Напружуюся, страх стискає горлянку, тож сідаю рівно попри слабкість в тілі. Кроки наближаються, встигаю нарахувати близько десяти, коли переді мною щось присідає затуляючи маленьке джерело світла. 

— Вода, — чоловічий, незнайомий голос перше, що чую за час проведений тут.

В мої руки вкладають пляшку, невідомий підводиться, щоб піти, та я хапаю за нього.

— Скільки я тут? 

— Три дні, — відповідає, я бачу лише обриси його тіла.

— Хто ти? 

— Не це тебе має цікавити.

Гірко всміхаюся.

— Те, що буде далі й так розумію.

— Впевнена? Лорман вміє дивувати, чи на жаль, чи на щастя. 

— Тоді, що буде далі? — шепочу.

Невідомий присідає навпроти, голос м'який, попри тверді нотки, я би хотіла бачити його лице, зазирнути в очі, помітити в них іскру надії, що для мене не все втрачено.

— Скоро він сам тебе звідси дістане. Будь готовою, бо прийшов час для вишеньки на тортику. 

Розгублено кліпаю, чоловік йде залишаючи знову у повній темряві, а я не можу усвідомити те, що він сказав, точніше, чи мав він на увазі те, про що думаю я? Ніл говорив про вишеньку, Ніл казав, що я — ця вишенька. Отже?... 

Минає близько  восьми годин якщо мої підрахунки вірні, або ж більше… Воду п'ю маленькими ковтками попри жадібне бажання спустошити всю пляшку. Почувши знову скрип дверей, про всякий випадок ховаю пляшку за спину, а сама спираюся на стіну. Цього разу кроки впізнаю, за місяці в клітці з чотирьох стін ходу Кирила я запам'ятала назавжди. Він спускається ліниво наближаючись до мене, спалахує яскраве світло, що одразу наштовхує на думку, чи могла я собі його увімкнути самостійно. Навіть не здогадалась понишпорити приміщенням й перевірити стіни. 

Спершу не бачу нічого,  яскрава лампа засліпила, коли очі звикають, розумію, що нишпорення не допомогло би, джерело світла — великий ліхтар схожий на кемпінговий. Лорман ставить його по центру, а сам підходить до мене. Він у джинсах та сорочці, має шикарний вигляд, ніби його життя стрімко пішло вгору, й тепер він на вершині. Чоловік копає мене розглядаючи з ніг до голови з бридкою посмішкою.

— Тішить, що ти ще притомна, я думав ти слабша, — кидає сухо. — Хочеш вийти? Повір, подібного я жодного разу не пропонував нікому враховуючи зраду, роботу на мого брата і мої шрами, вважай себе привілейованою особою.

— Що для цього потрібно? — хрипло питаю.

— Нічого складного, — він присідає переді мною розглядаючи обличчя, я роблю те саме вивчаючи рани на його шкірі. Відчуття внутрішнього задоволення загоряється всередині, сподіваюся рани стануть шрамами на все його коротке життя. — Просто пограти на роялі. Готова? 

Мружусь, очевидно, що це надто просто. 

— А потім? 

— Ще не вигадав, але ти все ще моя річ, тож, — він замовкає. — Побачимо.