Глава 29

— Я роблю це, бо можу, Лівіє. Я можу все, — голос Лормана долинає глухо, але я розбираю слова, попри те, що свідомо почуваюся в іншому вимірі. 

Мене не мучать, як Дена, але кожний удар відчутний, кожний пронизує болем наскрізь, та все, що бачу — обличчя помічника пофарбоване в червоний. Злість й безпорадність катують зсередини, одна частина мене кричить, щоб я дала спротив, щоб встала й боролася, а інша… інша знає, що не зможу, що сили не вистачить, що навіть спробувавши можу наразити матір на небезпеку. От тільки Ден ризикнув заради мене, він знав, що шанс втратити брата майже сто відсотків, але не кинув. Хіба я гірша? Хіба Ден не заслуговує, щоб я теж вчинила правильно? 

Новий удар під ребра змушує закашлятись, я повертаюся на живіт встаючи рачки, сльози душать горлянку не даючи вдихнути, та тримаю увагу на Дені, на його нерухомому тілі й байдужому погляді, на короткому волоссі й тату, бо це єдине наразі, що здатне втримати на плаву, що благає почати боротися нарешті. Досвід показує — покора від Лормана не рятує. Від нього, вже, мабуть, ніщо не врятує. 

— Досить! — наказ зупиняє його бійців, я маю кілька секунд, щоб видихнути.

Здіймаю очі на Кирила, він сидить у кріслі, задоволений собою, на вустах блукає посмішка з відчуттям переваги. Він знає, що сильніший за мене, знає, що навіть Ніл не прийде і не зіпсує його плани, знає, що тепер безкарний й справді може робити, що хоче.

— Виродок, — шепочу, спершу тихо, але потім повторюю голосніше, — клятий виродок.

— Що ти сказала? — Лорман вигинає брови, подив відбивається на обличчі. Спирається ліктями на широко розставлені ноги вглядаючись у мене ніби я дика тварина.  

— Я сказала, — озирнувшись на його помічників розумію, що вони чекають на команду від свого боса, — ти виродок. 

Встаю на ноги, помічники кидаються до мене, але Кирило підіймає руку змушуючи їх зупинитись.

— Крихітко, дорогенька, ти певно забула з ким говориш, і хто у моїх руках. 

— Та ні, не забула, але гарантій, що ми колись будемо вільні — немає, — гаркаю, підходжу ближче, поки не впираюся своїми ногами в коліна чоловіка. Він відкидається назад спрямовуючи погляд в моє обличчя.

Дивиться так, ніби я просто комаха під його підошвою, насправді так і є, просто…і в комах терпіння закінчується. Нахилившись, пираюся долонями у його ноги, а тоді взагалі сідаю на нього, Кирило шокований, він розгублюється через мою нахабну поведінку, але терпляче очікує продовження. Я рухаю стегнами викликаючи у нього нездорову жагу, кладу свої руки на чоловічі плечі ковзаючи по його грудях долонями. Моя майка задерлася, Кирило вглядається в смужку оголеного тіла між шортиками та краєм топа, і знову зазирає в очі шукаючи відповідей на мої дії.

— Якби я знав, що тебе потрібно бити для подібного, Лівіє, дорогенька, я би робив це щодня.

Всередині все клекоче, знаю, це мій єдиний шанс покарати його, як і знаю, що не зможу придушити гада, але я мушу зробити хоча би щось. 

— Не варто, — всміхаюся, нахиляю своє обличчя до його, серце б'ється сильно, підплигнуло бідолашне до горла й забирає у самого себе залишки кисню. — Поцілуй, — прошу.

Кирило не відмовляє, кладе руки на мою талію й впивається губами у мої, грубо, як завжди чхавши на хоч якийсь прояв людяності. Кусаю його зціпивши зуби з усіх сил, він смикається й мугикає, а я кладу руки на його шию, деру нігтями шкіру вкладаючи в це всю ненависть, що трималася місяцями в грудях. Деру й обличчя, роздираю до кривавих доріжок продовжуючи тримати чоловічу губу зубами. Кров в роті — ніщо, у порівнянні із задоволенням, котре отримую від його болю. Я тону в насолоді радіючи, що йому погано.

Лорман смикається, вириває свою губу й штовхає мене на підлогу. Не знаю як вдається стрімко встати на ноги, але я готова битися далі, з усіма, хоч і шансів нуль, проте краще померти, ніж продовжувати існування в цьому будинку. 

Відступаю, спиною до рояля в очікуванні нападу, кожний у кімнаті напружений, кожний затамував подих перед нападом на мене, але несподівано  Кирило виганяє своїх помічників, вони йдуть швидко кинувши тут і Дена на підлозі без свідомості. 

Лорман  на мене витираючи кров по обличчю. На шиї та щоках червоні доріжки залишені мною. 

— Ти скоїла помилку, люба, — м'яко каже. — Ти помилилась, коли вирішила, що відкусивши шматочок мене отримаєш перемогу. Я зжирав і не таких, як ти.

Жорстка посмішка лякає, от тільки відступати нікуди. Я обходжу рояль хаотично намагаючись вигадати хоча би щось, що допоможе відбитися, але в цій кімнаті все важке  знаходиться на протилежному боці, тут лише інструмент й вікно. 

— Нехай,  — видихаю хрипло, — але я не можу більше. Ти — найогидніше, що було у моєму житті. Ти… Ти монстр, Кирило! Усім би було краще, якби ти ніколи не народився.

— Усім, це тобі й Нілу? — вигинає брови насмішкувато. — Повір, мені чхати. Ви усі вічно забуваєте, що ви не люди більше. Ти, як і всі до тебе, вважаєте, у вас є право на власну думку. Нікого не цікавлять ваші почуття. Лівіє, ти справді не розумієш свого щастя, ти була єдиною, хто отримав квіти та подарунки, кого я довго не торкався.

— У висновку ти торкнувся проти мого бажання, — гарчу.

— Бо ти провокувала мене, — фиркає. — Припини втікати, ти ж чудово знаєш, що нікуди. 

Я завмираю між вікном та роялем, Лорман стоїть на відстані, поки вона видається безпечною, та в будь-яку мить все може змінитись.

— Я буду пробувати втекти поки не помру, — кидаю.

— Можу допомогти з останнім, — всміхається. Я справді добряче роздерла його обличчя, він все витирає кров дратуючись через її кількість. Гадаю, коли побачить масштаб проблеми, і що його гарне лице зіпсоване, зробить все, аби покарати якомога жорстокіше. 

— Просто відпусти. Я бачила борг, триста тисяч… віддам, і навіть більше, — відчайдушно прошу. 

— Бачила борг? — уточнює.

Розумію, що сама бовкнула зайве. 

— Я… випадково…

— Ти нишпорила у моєму кабінеті?