Глава 28

Діставшись кабінету Кирила штовхаю двері, вони відкриті, що тішить. Я вмикаю ліхтарик на телефоні Ніла дратуючись, що варто було давно з ним зв'язатися, на місці вирішую, що спробую одразу після того, як перегляну документи Лормана. Сівши за стіл перебираю папери, зверху лежать документи про спадок, судячи з тексту Кирило єдиний спадкоємець усього майна Ніла Чорного, але ще не сплив потрібний час для повноцінного вступу у володіння всім, що має отримати. Решта паперів мені взагалі нічого не кажуть, тож рухаю мишкою від комп'ютера, мені справді щастить, бо екран спалахує яскравим світлом, ще й без пароля. Починаю швидко переглядати інформацію, якби я знала, що і де шукати, було би значно простіше. 

Гортаючи файли знаходжу одни під назвою “Борги”, клікнувши на нього розумію що це список людей винних Кирилу кошти. Шукаю своє прізвище й несподівано знаходжу, але те, що бачу, змушує ошаліло завмерти, борг тата записаний тут в тисячу разів менший за ті цифри, котрі називав Лорман у мене вдома мамі — триста тисяч гривень. Не пів мільйона доларів, про які говорив. Виходить, тато віддав мене за гроші, які справді можна було дістати? 

Розчарування хвилею накриває, дивлюся на прокляті цифри не знаючи, що й думати. Гадала, що тепер, після того, як навесні опинилась в лапах Кирила, вже ніщо не здатне ранити мене, я пережила багато, але це… Це б'є глибоко, сильно, це зрада залишків довіри до тата, впевнена, мама й не знала про яку суму йдеться, вона була готова шукати гроші будь-де, аби витягти, та не він… І навіть його спроба врятувати, коли він став винуватцем аварії, не змінює ганебності вчинку, тим паче саме через нього мама постраждала, через нього мама зараз у лапах Лормана. Все це через тата. 

Сльози туманять зір, але я намагаюся віднайти щось цікаве, щось потрібне Нілу, якщо він дійсно живий, проте не розуміючи, що шукати, всі документи для мене просто попіл. 

— Що ти тут робиш? — голос Дена лякає, підплигую на місці вдаряючись колінами в стіл.

Серце калатає в грудях, пульс пришвидшується, дивлюся на чоловіка намагаючись розгледіти його у темряві й картаючи себе, що не чула кроків. Ден піходить ближче до столу, кидає погляд на телефон, який лежить на документах про спадок, якого я не мала би мати, тоді дивиться на монітор комп'ютера й на мою руку на мишці. 

— Вимикай. 

— Тільки не кажи йому, — тихо благаю, переводжу комп'ютер у стан сну.

Стає темно, швидко переводжу руку на телефон, але Ден передбачає мої дії хапає його першим. 

— Що це? — складно зрозуміти голос помічника, він сухий, але не злий. Легка надія проковзує в думках, попри те, що я винна у його горі, можливо він хоча б не розповість Кирилу про мою вилазку до його кабінету. 

— Телефон, — шепочу.

— У тебе забрали телефон, коли ти вперше переступила поріг цього дому.

— Знаю, але цей… він…

Ден ховає його в кишеню джинсів, впирається в стіл та нахиляється до мене.

— Ти не мала тут бути, розумієш? 

— Так. Я знаю. Будь ласка, просто не кажи йому… Він…він й так мучить ночами, він мамою маніпулює, він…

— Я чудово знаю, що він робить, — гаркає, але тихо, Ден. 

— Будь ласка, — панічно прошу, сльози котяться щоками, намагаюся стерти їх, якось припинити ревіти, але програю сама собі.

— Я мав би прямо зараз бити на сполох, — швидше сам собі каже, аніж мені. — Мав би хоч якось покарати тебе за те, що послухав, що покликав Ніла. Мав би помститись… — Ден замовкає, я ж практично не дихаю. Він правий, він дійсно правий, бо я винна у його втраті, кого б не забрав Лорман, я винна у його горі, стражданнях. — Але я не можу. 

Видихаю. Тіло струшує від надлишку адреналіну, я хочу обійняти Дена, проте сиджу нерухомо боячись спровокувати його. 

— Кого він забрав у тебе? — пошепки промовляю.

— Брата, — до мого подиву відповідає. — Тримав його в полоні, думаю, зараз там твоя мати. 

— Чому ж ти досі працюєш на нього? 

— Вважаєш легко піти? — крізь зуби запитує. — Лівіє, ти досі не зрозуміла: від Лормана втекти можна одним способом — померти. Всі інші очевидний програш. З ним міг впоратися лише його брат, але судячи з усього навіть він не пережив мерзенного характеру.

— Він ніколи мене не відпустить? — шепочу.

— Живою? Ні. Всі дівчата до тебе…. кожна зникла. 

— Четверта, яку він ніби віддав Ніловим людям, викинулась з готелю який згорів. 

— Неважливо зараз, — відрізає Ден. — Я можу допомогти, мені вже втрачати нічого, але тобі є. Можу прямо зараз вивести з будинку, тільки ти маєш розуміти, твоя мати першою заплатить за втечу. Обирай.

Не запитую чому він раптом змінив вектор думок й вирішив, що таки здатний мені допомогти. Можливо час показав, що я не бажала смерті його братові, що я не винна у вчинках Кирила, або ж Дену більше несила бачити як страждають інші. Я не знаю. Та він має рацію, мені є що втрачати. Втекти без гарантій, кинути маму, бачити потім, як Лорман прибирає тих, кого люблю… Ні, я не зможу. 

— Залишусь.

— Тоді повертайся до спальні. І ніколи більше не роби, як сьогодні.

Помічник проводить до спальні й замикає, проте віддає телефон, що дивує не менше за його нову поведінку після місяців мовчання та ігнорування. Сівши на ліжко одразу пишу на номер Ніла, він єдиний є у контактах, з  питанням:

“Це був ти?”

Кілька хвилин очікую на відповідь, але її немає. Минає година, та отримую тільки тишу. Вимикаю телефон й ховаю його серед речей у гардеробній, а тоді лягаю спати.

На ранок прокидаюся від відчуття, що хтось на мене дивиться. Розплющивши очі опиняюся в полоні карого погляду Лормана сповненого таємничості.

— Привіт, крихітко.

— Привіт, — хрипло вимовляю.

— Як вважаєш, — задумливо промовляє сховавши руки у кишенях, — що гірше, відчувати біль чи бачити його? 

Кліпаю в спробі зрозуміти, що має на увазі, страх через пригоди вночі стискає горло, але я вперто мовчу.