Глава 27

Холод мчить тілом, я не здатна зрозуміти чи мозок дурить мене, чи я все ж бачу саме ті очі, котрі пов'язані з усіма моїми надіями на свободу. У вухах набатом б'є пульс, я не чую ні голосів людей, ні музики, котра далі плине з-під моїх пальців, я бачу виключно блакить. Чоловік у масці хижо всміхається, кутик його чуттєвих губ вигинається, водночас з цим в очах паленіє справжній вогонь, той, який здатний запалити усіх довкола. Граю слідкуючи за смичком скрипки стримуючи бажання кинути рояль, підійти ближче та зняти чорну маску, впевнитися — переді мною Ніл, або ж навпаки, розчаруватися, бо помилилась. 

Його мелодія стихає, заразом і моя, лунають оплески, до мене підходить Лорман, поклавши руки на плечі нахиляється до вуха:

— Ти перевершила сама себе, Лівіє.

— Дякую, — вимовляю.

Скрипаль йде, тоне між людьми і за мить гублю його постать серед тіл. Підводжусь сама, сукня чомусь стала тісною, взуття незручним, прикраси на шиї тепер, мов удавка, котра все тугіше стягується забираючи останні краплі повітря.

— Можна я пройдусь довкола шатра? — обережно запитую. — Обіцяю, я повернусь, — відчайдушно шепочу.

Лорман вглядається у мене, кидає погляд на нещасну Неонілу, яка осмілилась зацікавити його, а тоді киває. 

— Звісно повернешся, твоя матір у мене.

Кивнувши, підхоплюю сукню та мчу за межі шатра. Серце калатає в грудях, ніби я віднайшла й водночас втратила останню надію. Холод вулиці, що ковзає шкірою, не тривожить, я не відчуваю нічого, крім дикого бажання знайти скрипаля. Обходжу величезне шатро кілька разів потопаючи туфельками у снігових заметах, шукаю очима хоча би щось, що привело би до чоловіка, але марно. Оглядаюся ще й ще, допоки не помічаю в темряві будівлю, вона метрів за сто від шатра, доріжка до неї не чищена, і вона тоне в тінях зливаючись з горами снігу та ховаючись за ялицями. Йду до неї, інтуїція веде, підганяє в спину, та після кількох кроків розумію, що в сукні не здолаю цю малу відстань, та й немає гарантій, що саме туди пішов скрипаль. 

Розчарована, повертаюся до шатра, біля входу моєї руки торкається Саган, чоловік м'яко усміхається, пригощає шампанським не даючи й слова сказати через його балаканину.

— Вітаю, прекрасна Лівіє, не приділиш мені трохи уваги? Гадаю, наш добрий Лорман, не образиться, вірно? Тим паче він явно зайнятий донькою нашого мера. 

Прослідковую за поглядом Дмитра, і справді Кирило з Неонілою танцюють, і чоловік здається дійсно бачить наразі виключно її.

— Звісно, — відповідаю, серце досі калатає в грудях. Подумки не виходить перемкнутись, єдине чого я хочу зараз насправді — відшукати скрипаля. 

Саган бере під руку, ми крокуємо шатром маневруючи поміж гостей,  допоки не опиняємося на іншому його боці під ліанами з зірок. 

— Ти прекрасно граєш.

— Дякую, — нервово кажу. 

— Тобі відомо де ми? — спокійно цікавиться він.

— Ні.

— Це належить Нілу.

Всередині все німіє, хмурюся, не знаю чи можу говорити з ним відверто, бо не розумію хто він такий. Я була на відкритті комплексу відпочинку у цього чоловіка, знаю його ім'я, і бачила у клубі Ніла вже наче у минулому житті, от і все. 

— Що ви маєте на увазі? — обережно уточнюю.

— Шатро, он та будівля, — він вказує на величавий будинок з колонами помахом голови, якого звідси не помітиш, якщо не знатимеш про його існування. — Я бачив, ти намагалась пробратись туди. 

— Тоді чому тут Кирило? — випалюю.

— В цьому й питання, ходять чутки, що брат прибрав брата. Ти щось знаєш про це? 

Облизую сухі губи, я не певна чи можу бути відвертою із Саганом, враховуючи його розмови з Лорманом тоді, вони грають проти Ніла, але чому б він тоді питав? Хіба Лорман не сказав мені, що Ніла більше немає? Чи…. що він мав на увазі? 

— Ні.

— Шкода, бо я чув, що Ніл живий.

Його слова ошелешують, терміново роблю кілька великих ковтків шампанського. Якщо Ніл дійсно живий, то чому він був тут інкогніто? Він ховається? Чому брат забрав його власність собі? 

— Ходили чутки, що він мертвий? — запитую натомість.

Саган усміхається, не здатна прочитати, що саме означає усмішка, вона не погана, але й не добра. 

— Різні чутки ходили. В першу чергу, що Ніл вирішив забрати у брата все, що він навіть доволі успішно знищив половину власності Кирила, а іншу частину помало руйнував на ринку, що призвело до хаотичних дій самого Лормана. Кирило діяв грубо, боявся, що брат знову щось зіпсує, забере угоду з-під носа, а може й жінку… 

— І чому він це робив? 

— Ніл? — Саган лукаво хмикає. — Кажуть, їхній батько образив його, і це помста, бо і брат не вчинив краще. Кирило отримав все готове, а Ніл — нічого. 

Казала собі, що не хочу знати причини війни між братами, але чим сильніше намагаюся опинитися якомога далі від їхньої ненависті, тим ближче знаходжусь. Таке відчуття, що сімейна драма чоловіків переслідує і мене, немов доля вирішила, що я стану непоганою декорацією до їхньої історії. 

— Тобто, все, що мав батько, дісталося Кирилу? 

— Саме так. Річ у тому, — Саган дивиться на мене, як зазвичай буває, коли старша людина пояснює щось нетямущому дитяті, — що татко Кирила побудував свій бізнес паразитуючи на обох жінках, матерях братів. 

— Різних?

— Різних, — киває Дмитро. — Мати Лормана дала те, що дісталося їй від родини — гроші. Мати ж Ніла доклала зусиль не лише грошима, вона будувала імперію з ним разом крок за кроком, коли ще самого Ніла навіть не було. Не знаю яким чином цей чоловік вмудрявся мати дві сім'ї, двох синів, але зрештою він зробив вибір на користь матері Кирила, адже мама Ніла стала для нього….скажімо, вона стала сильнішою за нього у темних колах. Згодом її прибрали. Звісно ж татко забрав сина собі, брати  жили разом дивуючись існуванню одне одного, але саме Кирило отримав у спадок все побудоване мамою Ніла, не Чорний. 

— І він вирішив, що має забрати все назад?