Глава 26

У снах я часто бачу Ніла. Дивно, тому що все, що обʼєднувало з цим чоловіком, окрім помсти Кирилу, — два невинних поцілунка й чотири дні тиші. А може річ у надії? Він дав те, що допомагало втриматись на плаву? І мама, зрештою, він допомагав їй. Не знаю. Та те, що його здається дійсно ніде немає, стає все очевидніше. Осінь вже віддала права зимі, навіть за календарем, щоправда, снігу досі немає. Втім, ніби це щось би дало мені, все одно всі тижні після викрадення Лорманом з лікарні я сиджу під замком. Можна сказати, мені щастить, брат Чорного приходить раз на тиждень, вночі, бере те, що вважає своїм по праву в ліжку, а тоді зникає на цілих прекрасних шість днів. Я вже й не пручаюся, просто лежу в очікуванні, поки він зробить свої справи намагаючись впевнити, що я маю право обожнювати виключно його, що належу йому, що моя душа тепер його власність. Не плачу, сльози десь поділись після першого разу. А сни, це єдине, що поки моє, те, що Лорман не здатний забрати, тож блакитні очі Ніла у них стали моєю римською імперією завдяки якій я тримаюся. Погано, стабільно впадаючи у відчай, але все ще маючи крихку надію, що якось все зміниться….

Впродовж тижнів в будинку Лормана я не знаю, що з мамою, Кирило навмисно не каже, Ден ігнорує мене , а запитати більше ні в кого. Доводиться здогадуватися й малювати собі страшні картини того, що відбувається, або вірити, що вона для нього лише засіб маніпулювання мною, тому, поки я не пручаюся — мама в безпеці. Я вірю в це, інакше остаточно збожеволію, й навіть та крихта сподівань помре в пучині болю.

Дні збігають млосно, я би пришвидшила їх, ніби від цього щось зміниться, але в домі Кирила навіть час катує мене. Кожна хвилина вбиває кілок у мою труну в якій замкнула серце. Кожна секунда знищує ту Ліві, яку я знала. Щодня зазираючи в свої сірі очі бачу як щось помирає в мені, тому що щоночі Лорман добиває залишки. Щоранку я очікую помітити, коли остаточно стане видно, що морально я зламана, але все ще тримаюся. 

Дивно, адже хто нормальний може витримувати місяці поруч з божевільним? 

***

Останній місяць зими тішить снігом за вікном, він звивається завірюхою по землі, падає пластівцями з сірого, важкого неба. Мені подобається бачити як вночі, коли місяць показується з-за хмар, сніг починає виблискувати дорогоцінним камінням, немов цей блиск здатен підбадьорити. Власне, схоже, що це все, що у мене залишилось — спромога дивитися та все ще вірити й чекати на краще. 

Сьогодні я прокинулася раніше, ніж зазвичай, існування в проклятій спальні остогидло, та я все одно йду у ванну, вмиваюся, одягаюся, навмисно довго, щоб хоч якось витратити час. Звикла до нічних візитів Кирила шалено дивуюся, коли виходжу з ванної, й зустрічаюся з його поглядом, чоловік сидить на моєму ліжку маючи вигляд бездушної статуї, щоправда на його вустах виграє посмішка, дещо божевільна як на мене.

— Скучила за роялем? — питання вибиває землю з-під ніг.

Насправді я скучила за світом, за людьми, за усім нормальним. 

— Так, — видихаю.

— Зіграєш там, де я скажу? — розставляє широко ноги й спирається на них ліктями.

— Так.

— Чудово, крихітко, за це отримаєш нагороду, — він підводиться, — до речі, — підходить до мене, заводить руку за голову обхопивши за потилицю, а іншою рукою торкнувшись підборіддя змушує дивитись в свої карі очі, — маєш памʼятати, що ти страшенно закохана у мене.

Стискаюся всім тілом. Ненависть пульсує в місцях, де він торкається, із задоволенням би відрізала йому його огидні лапи, щоб більше ніколи не чіпав.

— Пам'ятати? — лепечу.

— Якщо бажаєш матір побачити. Не будемо брехати самі собі, вірно? Скільки я не стараюся, Лівіє, ти все одно ненавидиш мене, я бачу. Твоя душа не моя. Гадав, ізоляція змінить це, але ж ні, — він стискає вуста, наче моя провина в його брудній душі, — тому я зміню тактику. 

— Я закохана, — брешу.

Лорман всміхається, дивно бачити на обличчі сум, та навіть так, я не вірю йому, цей чоловік маніпулятор та кат, тож кожна його емоція це просто новий удар, щоб забрати те, що досі не забрав. 

— Удамо, що так. Зараз Ден принесе одяг, впевнений, сьогоднішнє свято тобі сподобається.

Кирило лишає гидкий поцілунок на чолі та йде. За мить до спальні заходить Ден, заносить сукню у чохлі й не промовивши ані слова, зникає. Біль та його мовчання катують, я не хотіла бути винною у його втраті, я просто жадала порятунку. 

За кілька годин я зібрана, на мені шикарна сукня глибокого, синього кольору гідна самої королеви. Тканина розшита маленькими камінчиками, що мерехтять при кожному кроці, на шиї прикраси, у вухах сережки з діамантами, тож зачіску зробила високу, заклавши волосся заколками, а біля скронь випустивши по кілька пасом. До машини проводжає Ден, Кирило вже чекає за кермом, дивуюся, що взимку змушена йти взута по снігу у підборах, але вирішую, що ми точно будемо у приміщенні, тому тепліше взуття не потрібне, варто подякувати, що воно хоча би не тісне.

Всю дорогу в машині тихо, Лорман тільки дивиться і посміхається передчуваючи вечір, я ж нервово потираю долоні, тривога порпається  в мені подібно зміям не даючи ні секунди, щоб видихнути чи розслабитись. 

Діставшись місця призначення я здивовано оглядаюся, це заміський комплекс відпочинку оточений височенним парканом, ми проходимо вперед, до величезної прозорої кулі-шатра, що сяє, мов міріади зірок. Холод підганяє якомога швидше опинитись всередині. Всередині шатра, під відкритим небом, знаходиться велика кількість людей, чоловіки у костюмах, жінки у вишуканих сукнях одна краща іншої. Мерехтіння вогників змагається з блиском прикрас. Переступивши поріг розглядаю справжні свічки на красивих підставках в кольорі золота, над головами звисають цікаві гірлянди нагадуючи небеса наприкінці літа, коли зірки падають з неба. Музика — а саме скрипка, виграє доволі бадьору мелодію. 

По центру шатра красується білосніжний рояль, туди мене й веде Кирило по дорозі вітаючись з гостями. Помічаю Сагана та Бормана, чоловіки стоять неподалік від центру й кивають нам обом відсалютувавши келихами з шампанським.