Глава 25

Білосніжна стеля здається полотном якому не вистачає чогось химерного. Оглядаю й стіни, вони теж порожні, немов ніхто не може здогадатись, що додавши кольорів їх можна оживити і зробити значно цікавішими. Не знаю чому взагалі про це думаю, зрештою, яка мені збіса різниця чи гарні стіни довкола мене? 

Оглядаюся, судячи з усього я в палаті у лікарні, здається в тій самій, що й мама, бо тут не пахне як у державній. Я сама, ліжко стоїть посередині, від моїх рук тягнуться трубки з рідиною. Дивлюся на вікно, жалюзі опущені лише наполовину, видно, що на дворі білий день. Враховуючи, що з будівлі Нілі я вийшла ввечері, виходить до самого ранку я була чи то непритомна, чи без свідомості. 

Обережно рухаю кінцівками, ніби все нормально, навіть болю немає. Сідаю, але незручно, деякий час мучусь з подушкою, але все одно не вдається покласти її правильно. Не певна скільки часу проходить поки в голові проноситься вир думок, зосередившись на білій стіні я переварюю все, що сталося, і як не перекручую події, розумію — Лорман кинув мене в будівлі чудово знаючи, що можу загинути. Усвідомлення не приносить болю, цей чоловік не був мені кимось, окрім ката, тож не дивуюся його вчинку, проте не розумію як після стількох божевільних слів про володіння мною, про бажання любові, про жадання керувати, він взяв і так легко кинув. Чи може це означати, що він більше не виявлятиме одержимих ідей володіти мною? Можливо він вирішив, що я все-таки не вартую тих зусиль яких докладав? Було би чудово, в такому випадку я автоматично виходжу з війни братів і нарешті отримаю свою свободу. 

Двері до палати відкриваються перериваючи потік роздумів, на порозі лікарка, жінка приємної зовнішності близько сорока років. 

— Ти прокинулась, — м'яко промовляє вона поправляючи комір білосніжної медичої форми. — Чудово. Я — Тетяна, твоя лікарка, — вона підходить ближче оглядаючи мене доволі прискіпливо.

— Де Ніл? — хрипло запитую, вона одразу подає склянку води наказуючи зробити спершу маленький ковток.

— Пан Чорний наразі відсутній, його не втримати, — усміхається, — але він ввечері приїде, люба. Зараз нам головне простежити, що твій стан стабільний, якщо ти звісно не бажаєш довго лежати в цих стінах й відпочити від реального світу. 

— Не знаю, — після води голос дещо кращий, принаймні не хрипить настільки сильно. 

— Тобі пощастило, пережити вибухову хвилю й відбутися лише подряпинами, не всі можуть так само, в загальному ти цілком здорова, — веде лікарка далі. — Як сама почуваєшся? 

Перевіривши усе вона зазирає у мої очі шукаючи там правду, але я й сама не знаю як почуваюся, мабуть, сповненою надії, що все от-от може закінчитись й брати зникнуть з мого життя? 

— Тут лежить моя мама? Це ж та сама лікарня? Яворська? — натомість питаю.

— Так, — Тетяна лагідно торкається моєї руки, — вона теж при тямі, і її стан доволі непоганий враховуючи, що жінка випала з вікна, але її ще триматимуть проводячи додаткові обстеження. Ми маємо бути впевнені, що все справді добре. 

— Я можу до неї?...

— Ввечері, ми прослідкуємо і твій стан, люба. 

— Дякую.

— Немає за що, це наша робота — піклуватись про пацієнтів. Та й, непогано за це платять, — жартує. Потім стає серйознішою, між бровами западає морщинка, а карі очі сповнені хвилювання. — Я не повинна лізти не у свої справи, Лівіє, і пан Ніл чудова людина, але ти впевнена, що бажаєш зв'язувати своє життя з ним? Цей чоловік — фатальний, безумовно, окрім його божевільно красивого тіла та обличчя, але ще він доволі небезпечний. 

— Я не мала вибору, — серйозно відрізаю. — Мені просто його не залишили. Ніл… Ніл…

Жінка стискає мою руку на знак підтримки.

— Просто будь обережною, це моя порада як жінка жінці. Ми завжди закохуємося у небезпечних чоловіків, та повір, люба, для життя краще мати спокійного, надійного, і можливо, не надто самозакоханого. 

— Маєте на увазі безпечного? — підказую.

— Щось типу того, — м'яко усміхається. — Гаразд, показники перевірила, твої аналізи непогані, скоро принесуть обід, і вже ввечері побачимось. Відпочивай. 

Вона йде залишаючи в тиші. Не розумію чому лікарка вирішила, що я закохана у Ніла, втім, їй невідома уся ситуація, враховуючи, що він спершу привіз сюди мою маму, а тепер і мене, мабуть, її висновок здається логічним.

День минає швидко, більшу частину я перебуваю на межі між реальністю й сном. Щоразу прокидаючись дивуюся відсутності кошмарів, враховуючи пережите, вони би мали бути, але мої сни пусті, або ж не здатна пригадати нічого. Коли за вікном стає темно очікую появи Ніла та лікарки. В першу чергу хочеться побачити маму, дізнатися її стан, зрозуміти чи не сердиться на мене, чи не вважає мене винною в усьому, що трапилось. Справи між братами, їхня війна — не цікавлять. Скільки не думаю, розумію, що знати чи помстився вже якось Ніл за будівлю, чи сварилися вони, чи билися, абощо, не бажаю. 

За дверима палати чутно якийсь хаос, тупіт ніг та крики напружують. Сівши рівніше напружено вглядаюся у біле полотно з передчуттям тривоги. Час повільно плине, знущається, жадаючи показати, що попри порожнину у голові, попри дивне відчуття байдужості, я все одно не здатна позбутися страху. Лорман оселив його в моїх кістках, пустив в кров, а тепер він, мов вірус, розповзається моїми клітинами. 

Двері зрештою відкриваються, здригаюся, бо їх буквально вибивають з ноги. Тіло миттю ціпеніє, на порозі не той, кого очікувала побачити. Білосніжна сорочка й темні джинси сидять стильно на високій постаті, та це єдине гарне у ньому, адже все інше чорніше за найжахливішу пітьму. Солодка посмішка торкається губ Кирила, погляд виблискує перемогою, він одразу впивається в мене очима й ліниво заходить всередину, ніби має на це право. 

— Гадала, не знайду? — солодко виспівує. — Крихітко, — Лорман йде на мене слідкуючи за реакцією, а немає її, все заніміло від жаху, від розуміння, що я не вирвалась з кошмару. — Ти ж обіцяла належати мені, а я намагаюся, щоб всі обіцянки були дотримані.