Глава 24

Охоронець заводить мене до якоїсь кімнати схожої на офісну,  вона не настільки темна, як попередня, тут є широкий чорний стіл, крісло, два диванчики в колір, освітлення доволі тьмяне, та судячи з ламп на стелі за потреби його може бути вдвічі більше. Загалом доволі чоловіча, стильна атмосфера ділового приміщення. Двері чоловік залишає відкритим, а за мить повертається з ковдрою й чашкою гарячого чаю. Тремтячими руками приймаю його подякувавши та роблю перший ковток. В приміщенні тихо, охоронець лише щось постійно пише у своєму телефоні поки я намагаюся прийти до тями. Починає виходити адреналін, тіло струшує, дихання швидке, приховую стан як можу, але чашка двічі ледве не падає на підлогу. Мені хочеться ридати кривавими слізьми, паніка досі тримає за горлянку, я відчуваю, мов наяву, дотики Кирила, його брудні руки, біль, яким постійно нагороджує, наче це нормально.

— Ви - Лівія? — лунає голос охоронця.

Здіймаю на нього очі, в тьмяному освітленні погано видно чоловічі риси, але я вирішую, що він орієнтовно віку Ніла. 

— Ця будівля належить Чорному? — натомість запитую.

— Саме так.

— І заклади? 

— Вірно.

— Лорман казав, що вона зникне зовсім скоро.

Він здивовано вигинає брови, мить дивиться в очі, мабуть, вирішуючи чи можна мені вірити, а тоді натиснувши щось на телефоні, прикладає його до вуха.

— Перевір камери.

Прокашлююся, допивши чаю просто тримаюся за чашку, ніби вона єдине, що здатне опорою бути. Слідкую за своїм рятівником, він теж не відводить від мене погляду, його телефон вібрує й чоловік одразу читає щось на екрані.

— Ви можете йти? 

— Так.

— Тоді слідуйте за мною.

— Він щось зробив, так? — підводжуся слідом за охоронцем.

Чоловік застигає в проході й обертається.

— Просто йдіть за мною. Моя робота — вивести вас у безпечне місце.

Закутавшись щільніше у ковдру мчу за охоронцем, ноги ледве тримають, але нова порція адреналіну штовхає в спину гаркаючи, що мушу бути швидкою. Враховуючи явне божевілля у Кирила в голові, він міг зробити, що завгодно. Ми минаємо виверти коридорів блукаючи поміж неонових вивісок, в якийсь момент застрягаємо між дверима майже у повній темряві, а тоді ліворуч від мене відкриваються ще одні двері. Позаду вечірнє світло осяює постать, що застигла в порозі, одразу впізнаю в ній Ніла. Не знаю чому полегшення з'являється, чому на очах сльози виступають і єдине, чого жадаю — впасти йому в руки. 

— Потрібно негайно залишити будівлю, — холодно промовляє охоронець до Ніла.

Чорний киває, відкриває двері ширше впускаючи нічну прохолоду та простягає руку до мене:

— Ліві.

Без вагань вкладаю пальці у теплу, суху долоню відчуваючи слабкість в усьому тілі. Ніл притягує до своїх грудей, ніби ми з ним тисячу років разом, і я не просто засіб для помсти його брату, або мʼячик між ними обома, й виводить на двір. Очікую, що зупинимось, але ми навпаки пришвидшуємося віддаляючись від красивої будівлі. Ніл наказує охоронцю перевірити чи не залишилось когось всередині, і ми розходимось у різні боки. Я озираюся й водночас відчуваю як вібрує земля під ногами, не встигаю запитати у Чорного, що відбувається, він стискає мою руку сильніше й починає бігти. Доводиться підлаштовуватись під його швидкість, я біжу, задихаюся, легені горять, ноги здаються ватними, на мить хочеться крикнути Нілу, щоб дав хоча би секунду перепочити, але він тягне далі, а потім я вже нічого не чую, нас обох відкидає від будівлі на добрячих кілька метрів. 

Коли рука Ніла випускає мою, не знаю, єдине, що нагадує про реальність — біль. Кирило не помилявся — поки болить ти жива. Намагаюся вдихнути, от тільки з горла лине лише хрипіння. Я не здатна ворухнути ні руками, ні ногами, можу тільки бачити темне небо з якого починає накрапати осіння мжичка прямо на гарячу шкіру. Кожна маленька крапля відчувається нагородою після сьогоднішнього жахливого дня й минулої ночі. 

— Хей, — лунає поряд, я одразу впізнаю голос Ніла, намагаюся повернутися до нього, та він говорить далі: — Не рухайся, я огляну тебе.

Його обличчя нависає зверху, вирішую, що дивно бачити який він нахмурений, як горять ненавистю блакитні очі, ніби він наляканий. Але цього не може бути, вірно? Швидше за все Ніл злий через понівечену будівлю, адже ми удвох чудово розуміємо — вибух влаштував Кирило. Мабуть, то його помста за пожежу у готелі? 

— Ліві, дивись на мене, — просить суворо.

Хочу попросити його не сердитись на мене, я намагалась попередити його людей, просто витратилось багато часу через мій шок. 

— Ліві, — блакитні очі в мої впиваються, нахабно й стрімко, не даючи усвідомити геть нічого. 

— Я… — хриплю, рухаю рукою відчуваючи біль буквально всюди, — дивлюсь, — все, що вдається вимовити. 

Чорний видихає, вуста стиснуті, щелепа напружена, риси обличчя сповнені люті. Він чомусь кладе свою долоню на мою щоку, зараз вона не тепла, о ні, вона крижана і мені від цього холоду неймовірно добре. 

— Він знав, що ти можеш померти, — вимовляє крізь зуби. 

— Пожежа…

Чоловік повільно заплющує очі, його руки ковзають моїм тілом в цей час перевіряючи,  та я не відчуваю огиди. З ним — ні.