Глава 23

Чоловіки ще деякий час розмовляють про якісь свої плани та справи, але я вже не здатна повʼязати їх ні з чим, щоб орієнтуватися чи варто про це розказувати Нілу, все дуже туманне. Зрештою Кирило прощається з ними й ми залишаємося у цій чорній кімнаті удвох. Перші хвилини сповнені важкою тишею, я одразу напружуюся передчуваючи погане, інакше чому ми досі тут й не йдемо назад у авто? 

Кирило допиває напій у пляшці впродовж наступних двадцяти хвилин просто свердлячи мене крижаним поглядом. Внутрішньо стискаюся, мов це здатне захистити чи допомогти, подумки сварю себе, що залишила єдиний зв'язок з Чорним в будинку Лормана. Я мала прихопити телефон, мала заховати десь у кишені, але після ночі в голові все змішалося, холодний душ з помічником остаточно вибив з реальності… я банально сама собі зробила гірше не подумавши наперед, бо віддалася жаху. Втім, здається цей жах не закінчується ні на мить, він постійно тримає мене у лещатах, пускає адреналін в кров не дозволяючи навіть на секунду розслабитись. 

— Ти багато базікаєш, — голос Кирила тихий, язик злегка заплітається. — Зайвого, крихітко. Це перетворюється у проблему. Не варто думати, якщо я кайфую від твоєї покори, то це автоматично перетворює тебе на особливу. Я віддам тебе братовим виродкам і на цьому твоє життя остаточно закінчиться, коли тебе спробує не один чоловік, а декілька підряд. Хочеш? 

Мовчу, язик онімів, я жадаю сказати багато, плюнути йому в обличчя й втекти, та тіло не рухається, знає — втеча провалиться, а потім за неї доведеться дорого заплатити. Стискаю пальці в кулаки відповідаючи Кирилу удаваною покорою, опускаю погляд на підлогу намагаючись дихати повільно.

— Тобі щастить, Лівіє, що я ставлюся до тебе поблажливо, бо після сьогоднішніх вибриків у мене бажання кинути тебе, як шмат мʼяса, й дивитись як тебе гризуть до кісток. 

Прошу себе контролювати дихання, не показувати перед ним справжнього мороку, який відчуваю. Вмовляю, що варто потерпіти, заради себе, мами, що я мушу триматися, аби дати Нілу те, що потрібно, а тоді буду вільною, адже без нього не впоратись, я слабка, я не маю нічого, щоб протиставити Кирилу й вибороти волю, а Чорний має. Він мій шлях до справжньої свободи, виключно він. 

— Відповідай, — гаркає, кидаючи у мене склянку. 

Здригаюся, вона прилітає в ноги й падає на підлогу дивним чином не розбиваючись на уламки. З подивом дивлюся на неї, ніби до сьогодні він не поводився так само жахливо. 

— Вибач, — вичавлюю з себе.

— Вибач? — повторює саркастично. — Лівіє, ти останнім часом поводишся необачно. 

Хочеться кричати, гаркнути питання: а чого ти очікував, коли брав мене замість грошей? От тільки я мовчу далі, тримаю погляд опущеним, а тіло нерухомим, лише холодний піт на скронях та спині й шалене серцебиття, виказують те, що відчуваю. 

Кирило повільно підводиться, слідкую за його ногами намагаючись не панікувати, щоби він не робив ще, гірше ніж уже є, не буде. Принаймні сподіваюсь. Він підходить, кожний крок набатом у скронях віддає, я дихаю повільно, немов це здатне не привертати уваги монстра. Крок за кроком, вивірено й навмисно важко, завмирає переді мною впершись ногами у мої коліна. 

— Поглянь на мене.

Я гучно проковтую клубок страху, здіймаю до нього обличчя, в напівтемряві приміщення він нагадує справжнє чудовисько, тіні виграють на рисах малюючи химерні покарання, що приготував. В думках спалахують молитви, інстинктивно я хочу захиститись, хоч і знаю — не врятують. 

Лорман обхоплює пальцями моє лице, впивається подушечками до болю тиснучи навмисно сильно, нахиляється й вглядаючись у мої очі, гарчить:

— Я не знаю, що було у вас впродовж тих чотирьох днів, та ти маєш пам'ятати кому ти належиш. 

Мене починає трусити, з очей пускаються сльози хоч як намагаюсь контролювати себе.

— Я пам'ятаю, — шепочу.

— О ні, крихітко, — він нахиляється ще ковзаючи диханням по губах, — ти досі не зрозуміла. Ти досі вважаєш себе вільною пташкою, котра має право на небеса дивитись й очікувати польоту, от тільки ти ніколи не злетиш. Якщо будеш чемною, я дозволю тобі дивитись, але не більше. Якщо ж ти знову покажеш власний характер, якщо будеш соромити мене далі, то повір, люба моя, твоя реальність буде червоною.

Не встигаю зрозуміти, що відбувається, біль обпалює шкіру обличчя, аж тоді у вухах дзвенить ляпас. Лорман не церемониться, схопивши за волосся смикає мною та жбурляє на диван. Завмираю на місці, та він не закінчив, схопивши за ноги розвертає мене спиною до себе й лізе до пояса моїх штанів. Жах накриває хвилею, я точно знаю — вдруге не переживу. Інстинкти кричать тікати, боротись, і я слідую за ним, мов сліпе кошеня. Налякано чіпляюся за спинку дивана й перелітаю її боляче приземляючись на підлогу, Кирило гнівно гарчить та обходить, та я повзу рачки до дверей в спробі врятуватись. Схопившись за дверну ручку стрімко встаю, двері відмикаються і я залітаю в коридор навіть не озираючись. Ноги несуть вперед, від паніки та швидкості не контролюю себе взагалі, на кожному повороті врізаюся в стіну, випадково збиваю кілька неонових смуг псуючи гарні візерунки. Лорман несеться позаду, дозволяю собі обернутись один раз, щоб знати наскільки він далеко, побачене розчаровує, бо чоловік наганяє мене, мов здобич.

Жах стискає легені витягуючи увесь кисень і я кричу.

— Допоможіть! Допоможіть! Будь ласка! 

Чомусь коридор ніяк не закінчується, відчуття, що я заблукала пропустивши двері на вихід. Доводиться бігти далі. Підсвідомо знаю — не втечу, все одно наздожене й зробить те, що хоче, але я повинна спробувати. Я просто не витримаю ще. Я не зможу. Не переживу.

Врізавшись знову у стіну влітаю в поворот та опиняюся у чиїхось руках, з надією підіймаю обличчя до людини, проте наштовхуюся на крижану постать. Я не знаю хто це, та він обхоплює руками зупиняючи на ходу, а тоді переводить погляд з мене на Лормана позаду. 

— У нашому закладі подібне заборонено, як брат пана Чорного ви точно про це знаєте, — холодно лунає над головою.