Глава 22

Кирило привозить до будівлі, де я вперше грала для гостей, де Ніл впав на рояль й скинув мене з місця, де Ніл вперше сказав, що участі у протистоянні братів не уникнути. Втім, ми не йдемо на верхні поверхи, навпаки, спускаємося, на мій погляд, доволі глибоко під землю. Інтер'єр тут відрізняється від приміщення на горі, замість тон світла, котре вливалося крізь панорамні вікна, тут все темне й пригнічує без того апатичний стан неоновим блиском. Я майже не зважаю на декор стін, на створені з неонових стрічок фігури, котрі уособлюють собою жіночі, або чоловічі, тіла, та й не встигла би, якби хотіла — Кирило тягне за собою, мов неживу, чхавши, що ноги не встигаю переставляти з потрібною йому швидкістю. 

Минувши коридори, котрі в'ються зміями, ми опиняємося в приміщенні з чорними матовими стінами, червоними диванами й столом по центру. Більше я нічого не бачу. Лорман саджає мене на диван, а сам починає міряти кімнату кроками. Раніше я би запитала, що відбувається, але не сьогодні. Намагаюся просто витримати час який потрібно провести тут, не думати про те, що буде цієї ночі, тільки замість байдужості на зміну приходить тривожність. Вона шматує серце, шепоче, що цього разу буде гірше, що біль, який відчуваю досі, стане сильнішим. Вона примарними дотиками торкається там, де робив це він, і синці одразу починають нити та пульсувати. Вона роз'їдає свідомість горлаючи в голові про потребу втечі, інакше Лорман доламає остаточно. Але я сиджу нерухомо слідкуючи за рухами чоловіка в білосніжному одязі. 

— Цікаво, ти одягаєшся у біле, щоб приховати чорну душу? — питання злітає з язика тихо, та Кирило чудово чує його.

Я би мала заклякнути, бо ж чоловік зупиняється на місці зосередившись на моєму обличчі, та не виходить, все всередині змішалося в дивний коктейль з емоцій, який контролювати не вдається. Темний погляд Лормана наповнюється роздратуванням, ніби я бовкнула очевидну всім істину, яку він не бажає визнавати. 

— А ти любиш провокації, крихітко, забуваючи, що говорив тобі. Сиди із закритим ротом, поки я не дозволю розмовляти, — відрізає грубо. — Не хочеться бити тебе зараз. 

— Коли ж захочеться? — провокую далі. Не можу замовкнути, болить всюди, в душі найбільше. Я нариваюся, та краще померти, ніж пережити знову те саме. 

— Лівіє, — попереджає.

— Бий же, нехай бачать ті з ким маєш зустріч, що ти садист! 

Лорман кидається до мене, хапає за горло підіймаючи на ноги, тисне й тисне не даючи вдихнути, відчуваю як червоніє обличчя, пульс зашкалює, тиск й тахікардія від нестачі повітря дають про себе знати. Але я хочу ще, я хочу, щоб він закінчив мої страждання, мабуть, мій план з Нілом провальний від самого початку, я просто не витримаю ні дня, якщо доведеться проживати жахи щоночі, я не зможу допомогти ні Нілу, ні собі. Я програла. 

— Багато на себе береш, — гаркає в обличчя. — Мовчати.

Хриплю, бажаю йому зникнути, тільки він не розбирає ні слова. Зрештою штовхає назад на диван. В цю ж мить до кімнати заходить кілька чоловіків, вони сміються перемовляючись між собою, немов все довкола прекрасний рай, а не схоже на місце для болю. 

— Лормане, — вигукує одне з них, не бачу облич, бо вони позаду, а я досі намагаюся вгамувати прискорене серцебиття.

— Привіт, Сагане, — радісно вітає Дмитра мій кат. — Бормане, — продовжує далі. 

Чутно звуки рукостискання й коротких перемовлянь, а тоді лунає чоловічий незнайомий голос.

— Що за прекрасне створіння ти привів? 

— Моя Ліві, моя особиста лялечка, — з гордістю промовляє.

Я би із задоволенням плюнула Кирилу в обличчя, якби могла і він стояв переді мною. 

Чоловіки обходять дивани й сідають на них навпроти мене, Лорман же займає місце поруч та обіймає за талію. Його пальці миттєво впиваються в тіло завдаючи болю, мабуть, щоб я тримала язика за зубами. Одразу звідкись береться офіціантка, вона приносить чоловіками напої, ставить кілька пляшок на стіл, лід, попільничку, і зникає в темряві. 

— Ти нам її погратися привів? — говорить Борман, бо Саган мовчки розливає напої подекуди поглядаючи на мене. Переводжу погляд на того, хто говорить, цей чоловік років сорока, доволі симпатичний та доглянутий, навіть мав би приємну зовнішність, якби не кинуте ним речення.

— Ні-ні, моя, — Лорман притягує мене до себе тиснучи сильніше, — можете лише подивитись.

— Якась вона бліда, — подає голос Саган, — на моєму відкритті Лівія мала кращий вигляд.

Кирило приймає склянку салютуючи чоловікам.

— Вона побувала кілька днів у гостях, там не найкраща атмосфера.

— Де ж це така погана гостинність? — тисне Саган.

— У Ніла Чорного, — подаю голос.

Дмитро вигинає брови, Борман злегка кривиться кидаючи здивований погляд на Кирила. А він карає миттєво, впиває пальці під ребра змушуючи судомно вдихнути й затамувати подих, щоб хоч якось контролювати біль. 

— Заради нього ми тут і зібралися, хіба не так? — всміхається Саган. — Ніл Чорний створює проблеми.

— Ти би контролював братика, — відрізає Борман. — Розумію, він психує через те, що все тобі дісталося, а мамця-повія не вибила у татка ні копійчини, але ж мають бути межі. Він зірвав мою угоду перекупивши компанію, я починаю думати, що ти не здатний контролювати Ніла і програєш. Хіба не твій готель згорів цієї ночі? 

Саган мовчить поглядаючи то на мене, то на Кирила, сам же Кирило, здається, ще не чув про пожежу. Він блідне, дістає нервово телефон з кишені щось переглядаючи, а тоді просить вибачення та залишає усіх нас. 

Запала тиша тисне, проте вона так само й несе полегшення, сама присутність Лормана псує повітря, тож хоча кілька хвилин я маю для спроб вгамувати біль. 

— Як ти опинилась у його руках? — цікавиться Саган. — По добрій волі? 

Не знаю чи можу вірити йому чи Борману, проте й брехати сенсу немає, яка різниця, якщо вони почують правду? Є шанс, що вони уже її знають, хіба ні? 

— Батько був винен йому, а я стала оплатою.