Глава 21

Не знаходжу собі місця, новина Дена розтрощила усе, що я заново зібрала за ці кілька днів у Ніла. Не можу повірити, що сказане ним — правда. Невже Лорман дійсно тримав когось, кого любив Ден, щоб керувати ним? Я просто не здатна вкласти у голові подібне, навіть зараз, коли й сама його власність та річ, коли мій тато віддав мене, ніби я не жива людина. 

Але смерть….

Провина зжирає. Вона швидко випалює нищівним вогнем спокій змінюючи легке відчуття безпеки на попіл. Ден має рацію, допомагаючи мені він зашкодив собі. Фактично це я обірвала життя тієї людини. Я прирекла на страждання Дена. Я ж точно знала, що Кирило не спускає з рук помилки, знала, бо вже сама скуштувала на смак покарання за них, і все одно ризикнула змусивши Дена не кидати мене. 

Ноги ледве тримають, але й сидіти не здатна, кинуті слова помічника на повторі в голові. Я не осмілилась запитати хто помер, не змогла, та й не встигла, втім, це нічого би не змінило, хіба не так? Що би дало знання, якщо у цій втраті винна я? 

Час спливає швидко, не встигаю опамʼятатись, а на дворі вже темно, за вікном знову накрапає проклятий дощ, мілка мжичка, та від неї нудить, як і від цього будинку, від світлих стін й огидного Лормана. Отримавши умовну підтримку Ніла я жадаю якомога швидше впоратись із завданням, побачити крах Кирила і нарешті отримати бажану свободу. Мабуть, егоїстично думати про це зараз, коли від новини про смерть минуло кілька годин, але я мрію повернути минуле життя, знову не боятися, а бути простою дівчиною з планами на майбутнє. 

Зрештою відправляюся у ванну спершу постоявши біля дверей слухаючи чи не йде до мене Лорман, швидко принявши гарячий душ лягаю під ковдру одягнувшись у піжаму. Дещо дивує наявність речей для мене, їх явно обирав Кирило, тому що серед кількох комплектів піжами лише два нормальних, інші провокативні. Заплющую очі, голод дає про себе знати, бо все, що було у шлунку від ранку — сніданок у Чорного та вода з крану, але я не наважуюся стукати в двері й привертати до себе увагу. Краще бути голодною, ніж опинитись перед злим Кирилом. 

Сон не зморює довго, тривога через повернення, думки про Дена, й плани побудовані на крихкій довірі до Чорного, не дають заснути. Коли все ж вимкнулася не знаю, а от прокидаюся від відчуття чужих дотиків. Паніка накриває хвилею, серце калатає в грудях не даючи зробити нормальний вдих. Розплющивши очі розрізняю серед темряви обриси чоловічого тіла. Руки ковзають по мені задираючи тканину нещасної піжами, над вухом чутно важке дихання. Зробивши вдих наповнюю легені ароматом чоловічого гелю для душу зі свіжістю морської хвилі й сосни. Пахне гарно, але страх, що випромінюю я, сильніший. Він пахне потом, металевим посмаком в роті й вироком.

— Ти прокинулась, — голос Лормана проникає у мою свідомість крізь туман сну. 

Тіло миттю ціпеніє. Ніл казав про покору, обережність, і я була такою впродовж усього дня, хіба я не сиділа, як мишка, щоб не привертати увагу? Та здається план спрацював погано, інакше зараз би тут не було Кирила.

— Що ти робиш? — хрипло шепочу.

— Не будемо чекати, — ошелешує.

Лорман продовжує свою брудну справу ковзаючи руками по тілу, подумки я кричу, гарчу, кусаюся, але на ділі не здатна вичавити більше ні слова. Кирилу точно байдуже на мої страждання, хоча він знає, що я проти його дій. Він із задоволенням робить те, чого жадає, годуючись моїм внутрішнім жахом й смаком моєї ненависті. Гадаю він справді знає — я терпіти не можу його. Ненавиджу його. Але йому чхати.

Він змінює позу нависаючи тепер зверху, важке дихання чоловіка сплітається з моїм слабким. Кидаю на нього гнівний погляд, тепер я вже розрізняю риси обличчя навіть попри темряву, на вустах застигають прокльони, втім, з язика все одно не злітає ані слова.

Кирило запускає пальці у моє волосся, обхопивши за потилицю притягує моє лице до свого, в очі вглядається явно кайфуючи від злості, що бачить у моїх очах. 

— Твій тихий гнів лише розпалює мене, крихітко, — шепоче гаряче. — Затравленість змушує божеволіти й хотіти сильніше. 

Я не здатна відвести очей від нього, в голові набатом шумить пульс, поки підсвідомість кричить про порятунок. Інстинктивно знаю — більше не відступить. Він чекав надто довго. 

— Я проти, — роблю слабку спробу все ж врятувати гідність.

Кирило усміхається, посмішка божевільна й брудна, від неї все всередині вогнем займається спалюючи нутрощі. Піт біжить по шкірі, страх тримає лещатами, а він знає, він бачить й стискає пальцями мою потилицю. Все сильніше й сильніше, до відчуття болю який не виходить терпіти.

— Боляче, — видихаю.

— І мені боліло, коли ти радісно обіймала мого брата. Я все бачив Лівіє, ти порушуєш мої закони, хоча попереджав тебе. Ти — моя річ. Ти не маєш права навіть дивитись на інших чоловіків, та на Ніла ти дивишся так, ніби він твоє спасіння. Дарма, — тисне сильніше поки інша рука катує ще страшніше. — Він — твоя погибель, крихітко. Він знищує усе, чого торкається. Він — руйнівник, а я — навпаки.

— Будь ласка, — пискаю.

Лорману чхати, він зриває останні перепони й робить те, що хотів давно. Робить грубо, болісно, тримаючи мій погляд, не дозволяючи відвернутись, плакати, ридати. Він бере своє роздираючи мою душу остаточно на шматки, наче вона не варта ані центу. 

Я довго лежу в сльозах, коли він йде. Все ниє від болю, здається в усіх місцях, де виродок торкався, синці з крововиливами, та це все одно не зрівняється з тупою пульсацією між ногами. Там найгірше. 

Ранок не приносить полегшення, я не реагую ні коли до кімнати заходить помічник Лормана, не дивуюся, що це не Ден, взагалі не подаю ознак руху. Посіпака хапає за руку й тягне до ванної кімнати кажучи щось про зустріч пана Лормана на яку він обов'язково бере мене. Залишаюся байдужою і тоді, коли він змиває з мене кров літньою водою, як і після, коли посіпака психуючи, що я ніяка, змушений сушити моє волосся, одягати й зрештою випхати на двір та посадити в авто Кирила.