Глава 20

Ніл привозить до Кирила на ранок пʼятого дня, перед цим він розповів мені, що повинна бути уважною до всього, особливо, коли його брат братиме мене із собою на якісь зустрічі. Я розповідаю, що перед візитом до моїх батьків він саме про це говорив, мовляв, тепер я всюду буду з ним. Також Чорний просить побувати у його кабінеті, але зауважує, щоб не ризикувала дарма, а впевнилась, що тепер заслужила довіру Лормана і можу пересуватись будинком, ну й, щоб нікого не було з його посіпак. Він не каже, що знає про замкнення, але з його розмови, розумію, що Нілу відомо більше, ніж очікувала. 

Лорман зустрічає мене на підʼїздній дорозі до будинку ховаючись від зливи під чорною парасолькою. Його обличчя суворе й роздратоване водночас, я ще не встигла вийти з машини Ніла, а всередині вже нутрощі стис страх з огидою. Нас розділяє стіна дощу, надто тонка та слабка, щоб захистити, підсвідомо передчуваю, що вибрик Ніла може вартувати мені усього, навіть попри дозвіл на купівлю землі. 

— Не бійся його, він годується страхами, — рівно промовляє Ніл.

Ми все ще сидимо в машині, Лорман в цей час нервово переминається з ноги на ногу. 

— Я не знаю чого очікувати, — видихаю.

Ніл повертається всім тілом до мене.

— Поглянь на мене, Ліві, — роблю як просить потрапляючи у пастку блакитних очей, вони горять вогнем спротиву, сили, віри, надії, наче намагаються передати краплинку й мені. — Він любить покору, гадаю ти це знаєш, абсолютну, Ліві, але ти показала йому кігтики, і це завело його. Зміни тактику, не показуй почуттів, будь максимально байдужою до усього, не провокуй, дій обережно. 

— Він чекає на близькість, — зізнаюся тихо. — А я не хочу. 

Чорний звужує погляд, дивиться на брата за склом, і знову на мене. 

— Відтягуй, і я витягну тебе, Цукерочко. Ти — моя вишенька на тортику, коли я заберу тебе, ти станеш останнім, що він втратить. В разі чого, — чоловік дістає телефон, маленький смартфон, — тут збережений мій номер. Набирай, пиши, і я приїду.

Проковтую клубок у горлянці, хвиля тривоги накриває раз за разом, але я намагаюся триматися.  Ховаю телефон в кишеню, щоб Лорман не знайшов відчуваючи прискіпливу увагу Ніла.

— Не бійся, такі як ми з братом реагуємо на страх, наче на афродизіак, чуємо нюхом й кидаємося на жертву, — незворушно лунає. 

Знову вглядаюся в прекрасне та жорстоке обличчя Чорного, не розумію, яким чином він все ж став мені союзником, як і не здатна осягнути чи не потрапила у ще гірше становище, коли запропонувала йому допомогу у грі проти брата. Чомусь саме зараз моє рішення відчувається жахливою, навіть фатальною, помилкою. Цей чоловік обіцяє, що прийде, але раптом ні? 

— Спробую, — обіцяю.

Ніл простягає руку торкаючись мого темного волосся, затримується на мить закладаючи пасмо за вухо поки наші погляди схрещені, мій — сповнений страху, і його — відкритий та впевнений. 

— Ходімо.

Я відкриваю дверцята авто з Чорним синхронно, Лорман вже явно кипить від очікування, сподіваюся не отримаю покарання за це. Поки йду своєму кату на зустріч ледве втримую нудоту в шлунку, варто зазирнути уважніше в обличчя Кирила, прочитати там тихий гнів, який він поки стримує, розумію, що фізично я уже програла цей бій. 

— Віддаю цілу та незайману, — лунає голос Ніла, лінивий та байдужий. 

— Що ти розказував їй в машині? — грубо запитує брат ковзнувши по мені відсторонено.

— О, нічого особливого, — відмахується Чорний, — лише просив бути чемною дівчинкою.

— Вона моя власність, а не твоя дівчинка.

— Лише зараз, поки я не закінчу з тобою, — Ніл ховає руки у кишені куртки, його постава говорить виключно про спокій й повний контроль над ситуацію, також він не приховує задоволення від того, що дражнить брата. 

— Землю я купив, — змінює тему.

— Прекрасно.

— Утричі дорожче, — крізь зуби цідить Кирило.

— А тобі хтось обіцяв вигідну ціну? — хмикає його брат.

— Ти нариваєшся, Ніле.

— Та ні, витягую своє.

— Не зрозумів…

Чорний лукаво підморгує мені.

— Ця земля — моя, Лоре.

Кирило психує, пропускаю момент, коли він втрачає контроль, відкидає парасольку й кидається на брата, Ніл вчасно відплигує й Лорман падає в калюжу забруднюючи свої світлі штани. 

— Ой, ти впав, братику, давай допоможу, — знущається далі.

— Пішов ти! Геть! — плюється Кирило. — Лівіє, в дім! — кричить.

Я підплигую на місці й кидаюся всередину навіть не глянувши на Чорного, не розумію навіщо він провокує Лормана, але краще мені справді не бути свідком його приниження.

Опинившись в коридорі наштовхуюся на Дена, дивуюся тому, що він має вигляд ще гірший, ніж раніше, глибокі тіні під очима видно ще більше, погляд пустий, тіло швидше рухається на автоматі, він ніби помер всередині.

— Що сталося? — видихаю, я промокла, але застигаю на місці розглядаючи помічника Кирила. 

— Нічого, — суворо відрізає.

— Дене, — торкаюся його руки поки чоловік допомагає зняти мокре пальто.

— Не чіпай мене.

— Будь ласка, розкажи, — гаряче прошу. — Ти покликав Ніла, я знаю, і дякую, я…. я постараюся обов'язково допомогти і тобі.

Ден вигинає брови, він чи то не вірить, чи то не розуміє навіщо йому моя допомога.

— Він зрозумів, що це я викликав Ніла, — зізнається. — І вбив людину, яку тримав у себе контролюючи мене. Вбив на моїх очах, через тебе, — голос глухий та повний гніву водночас. — Я допоміг тобі ціною людини, яку любив. Живи з цим. 

Помічник вішає мою курту й, схопивши за лікоть, тягне до моєї спальні не промовляючи більше ні слова. І я не говорю, шок не дає знайти потрібних слів. В душі виключно жах, чистий, первісний, він не дає ні вдихнути, ні видихнути. 

Ден заштовхує у спальню я замикає двері на ключі, чую його тверді кроки, а далі тиша й дзвін у вухах.