Глава 19

Дивно, та я не почуваюся розгубленою, як Ніл, навпаки, поцілунок був саме тим правильним рішенням, котре безумовно спопелить мене, проте я не могла інакше. Мені хотілося поцілувати його. Щось в спину нахабно штовхало, і в грудях розцвіло поки він дивився в очі, в тілі збурилося всім внутрішнім жадаючи хоча би спробувати. Мозок мав би бити на сполох, бо враховуючи його брата, ситуацію у якій опинилася, я чудово знаю, що з ним не має бути краще, але як реагувати на все те, що він зробив? Як забути, що на моє прохання прийшов? Не повинен був, зрештою, якщо я для нього лише засіб досягнення мети, така ж річ, як і для Кирила, то він би був байдужим, вірно? Чи ні?

Мабуть, я просто шукаю хоча би краплину світла серед мороку. 

Мабуть, Ніл мав рацію, коли казав, що навіть день спокою вартує усього життя, тим паче якщо це життя було суцільним випробуванням. 

— І як я повинен відпустити тебе зараз? — повільно промовляє. 

Я опускаю очі на книгу все ще затиснуту в руках, гадаю героїня цього роману могла би позаздрити невизначеності у моєму житті, бо її реальність, попри випробування, все одно краща за мою.

— Віддати ще одну землю? — жартома шепочу.

Ніл хмикає, підводиться відступаючи на кілька кроків. Чоловік дивиться у вікно, на краплі дощу, що котяться склом сповзаючи вниз та гублячись у калюжах на землі. Його руки схрещені на грудях, погляд спрямований вдалину, ніби він веде безмовну боротьбу сам із собою. Обличчя виглядає незворушно, погляд лінивий, контраст різних почуттів змушує почуватися розгубленою. 

— Ти хочеш побачити маму? Не впевнений, що мій брат дозволить тобі.

— А можна? 

— Можна. 

— Звісно хочу.

— Тоді залишай книгу і ходімо.

Доволі швидко ми залишаємо дім, я знову дивуюся, що всі двері відкриті, й попри темні стіни, будинок значно світліший за той, яким володіє Лорман. Сівши в авто на переднє сидіння я потайки слідкую за Нілом. Йому невимовно пасує керувати машиною, кожний рух Чорного природній, але сексуальний. Я прошу себе не розглядати його так очевидно, тим паче він уже кілька разів ловить мій погляд, але перемогти себе не здатна, ніби невинний поцілунок, покликаний незрозуміло якими почуттями, став першим кроком до чогось руйнівного. 

Лікарня, у яку прибуваємо, приватна, що дивує не менше за порятунок й чотири дні свободи, нас зустрічає вивіска з білосніжними буквами: “Приватна лікарня”. З легким подивом ковзаю очима по чоловіку та він не помічає й відмикає для мене двері жестом пропускаючи всередину. На тремтячих ногах переступаю поріг, я ніколи ще не була у подібному закладі, на відміну від державної тут не смердить хлоркою, навпаки, пахне квітами, все світле й стерильне на вигляд, біля стін диванчики кольору меланж, на стінах висять портрети видатних лікарів. 

— Тут дорого, — тихо кажу, до нас назустріч вже йде привітна адміністраторка у білосніжній блузі та спідниці. 

— Твоїй мамі потрібне належне лікування, як і моїй людині. 

Сором накриває хвилею, я й забула, що він казав Лорману — його людина в лікарні теж. 

— А можна зайти і до того, хто не дав померти мамі? 

— Звісно.

— Вітаю, — адміністраторка привітно усміхається нам обом, — пане Чорний, провести вас до пацієнтів? Спершу до пані Яворської чи?..

— До пані Яворської.

Проковтую подив, що Ніл і прізвище моє знає, йду з ним білосніжними коридорами за жінкою оглядаючи наскільки продумано все у цій лікарні, й гарно. Чесно кажучи, якби мені довелося десь роками перебувати на лікуванні, то тут я би почувалася прекрасно. 

Нас проводять у палату, щоправда Ніл не заходить зі мною, я не встигаю запитати чому, адміністраторка закриває за мною двері попередивши, що мама вже приходила до тями і її стан контрольований. Серце б'ється стривожено, підходжу до мами на тремтячих ногах, вона спить, до неї підключено купа якихось проводів й бозна чого ще, вона сама у палаті, світло тут тьмяне, мабуть, щоб не тисло на очі коли приходить до тями, а на вікна опущені ролети впускаючи достатньо світла, але знову ж таки, не засліплюючи. 

Помітивши стілець підсуваю його ближче до ліжка, беру маму за руку сплітаючи наші пальці. 

— Мам, — видихаю, ридання стискають горло від спогадів, я навіть боюся думати про те, щоби сталося, якби не Ніл. — Мамусю, — схлипую. — Боже, мені так шкода, так шкода… Ти не мала захищати тата, він.. він… — слова застрягають десь на язиці, бо що казати, коли ми удвох постраждали через нерозумні дії батька. — Просто отямся, — у висновку кажу, — і за мене не турбуйся, я не знаю, що буде далі, чи не добʼє мене Кирило, бо він обіцяв, що в разі чого Нілу просто не буде що забирати, але я… я намагатимусь триматись. Можливо Ніл стане мені союзником, він бажає покарати Лормана, я не знаю чому, та й мало цікавить, але… Але я можу допомогти йому. Я можу бути його шпигункою, — повільно кажу, ця думка вперше з'являється у голові. — Так, я опинилась між двома вогнями, але раптом я зможу домовитись з Нілом? Він цікавий, складний, гадаю в якомусь сенсі ще більш скажений, ніж його брат, але він допоміг мені вже багато разів, тож… може я скористаюся цим? 

Мама очей не розплющує, її дихання мирне й спокійне, я ще довго сиджу біля неї у тиші подумки благаючи Бога допомогти їй, а тоді виходжу з важкістю на серці. Нова ідея засіла в думках, тепер потрібно якось реалізувати її. Я не можу втекти, щоб не постраждала моя сім'я, але я можу зробити дещо інше, можу сторгуватися за власне життя. Не дарма кажуть, коли одні двері закриваються, то відкриваються інші. 

Чорний чекає під дверима, ми навідуємося ще до його людини, котра врятувала мою маму, але він теж непритомний досі, й повертаємося додому. Весь шлях я кручу в голові сотні думок намагаючись передбачити реакцію Ніла й те, що станеться потім, проте це складно, я погано його знаю. Опинишись у вітальні я нерішуче застигаю посередині поки він йде до дивана й нахабно сідає на нього відкинувшись на спинку. Блакить зосереджується на мені, уважна та прониклива, ніби він знає, що я маю план.