Глава 18

Вранці я знаходжу спершу ванну кімнату, там приводжу себе до непоганого вигляду, хоча ні синців під очима, ні страху в погляді не вдається приховати,  тоді йду на кухню минаючи вітальню, кабінет та бібліотеку. В кожне приміщення двері відкриті, це дещо дивує, але не надто зважаю. По дорозі оглядаю дім в темних відтінках, все тут лаконічно й просто, проте видно наскільки дорогі матеріали використані для оздоблення, а ще мені подобається, що всюди багато зелені, вазони буквально в кожному куточку, на стінах висять картини в звичайних рамах на яких зображені різні архітектурні споруди. 

Ніл на кухні, на круглому столі стоїть ноутбук за яким він зосереджено працює, поряд стоїть чашка з якої йде пара розповсюджуючи аромат кави на все приміщення. Тут також темні стіни, але велике вікно на всю стіну додає багато світла, навіть зараз, коли за ним йде дощ. 

Варто мені переступити поріг чоловік відривається від ноутбука, очікую чого завгодно, але не приємної усмішки. Враховуючи усі наші з ним зустрічі та його нахабну поведінку зараз він дивує. 

— Доброго ранку, Цукерочко, — ліниво виспівує відкидаючись на спинку стільчика. Втім, я би назвала його швидше кріслом, він має темно-зелений колір, і поряд стоїть ще п'ять таких же. 

— Доброго, — видихаю.  Руки хочеться кудись подіти, тож я обтягую низ лонгсліву на пояс джинсів. 

— Ти боїшся? 

Проковтую клубок нервів, складно дивитись у його блакитні очі, особливо зараз, коли ми удвох, а довкола нікого. Вони надто насичені, надто багатомовні, в глибокому кольорі криється сутність якої я, мабуть, справді остерігаюся, бо не здатна розпізнати її мотивів. Ніл посміхається кутиком губ, опускає погляд на моє тіло і знову повертається до мого обличчя. Дивно, проте немає нічого брудного в тому як вивчає мене, виключно цікавість, чи щось на кшталт. 

— Він бив тебе ще? — голос рівний, обличчя не виказує емоцій, я не розумію чи пастка це питання. 

Мовчу, в грудях застряг страх який не дає говорити. Чомусь накриває хвиля паніки, в голові набатом вистукують питання яких хотілося би уникнути: чому я тут, як могла дозволити потрапити у лігво Чорного на чотири дні, з якого дива вирішила, що він кращий, що він здатний допомогти просто так? 

Шумний видих чоловіка досить багатозначний. Ми зустрічаємося поглядами і на мить я втрачаю залишки контролю, бо пам'ятаю як ніс на руках, як було спокійно в той момент, як я хапалася за нього, мов він — моя остання надія. Я згадую як він поклав руки під голову, коли ми летіли на підлогу, пригадую як витяг з тієї кімнати повної чоловіків, у клубі Лормана, і особливо, як легко йому було наказати опустити погляди іншим, і як вони слухняно виконали наказ. 

— Чому ти забрав мене на цих чотири дні? — видихаю. 

Ніл схиляє голову на бік, між нами величезна відстань, але я все одно тремчу хоч і не маю раціонального пояснення чому тіло реагує на нього так. Інтуїтивно його боюся сильніше, ніж Лормана, можливо тому, що я знаю вже чого очікувати від Кирила, але не розумію Ніла, не можу розгадати хто він, що тримає в голові, які плани побудував на мене. Так, сказав, що мета — брат, от тільки я між двома вогнями зараз, боюся, що зрештою від мене залишиться тільки попелище. 

— Потрібно було залишити? — вигинає темні брови.

— Ні, так, я не знаю… — гублюся. — Ти сказав, що даси дозвіл на землю, а я не хочу бути винною тобі. Навіть за чотири дні спокою.

— Іноді навіть день спокою вартує усього життя, Ліві. 

Вкотре помічаю як він підкреслено на каже мого повного імені скоротивши його як йому зручно. 

— Але чому? — все ж тисну. 

Ніл складає руки на грудях, в блакиті палахкотить серйозність та щирість до мого подиву.

— Я люблю несподівані рішення, — промовляє рівно. 

Видихаю, отже не хоче відповідати чесно. Подумки сварю себе, зрештою й справді, яка різниця, тим паче й так відомі причини чому він дражнить Лормана мною, а якби не забрав мене, то вдома у Кирила на мене чекало би щось гірше за побиття, впевнена. 

— Дякую, — відверто шепочу.

Набравшись рішучості підходжу ближче, Ніл не рухається, виключно спостерігає, ніби знає — один необережний рух і я втечу. 

— Он там чайничок з кавою, якщо бажаєш, в холодильну їжа на будь-який смак, обирай та снідай. Кухня й весь дім у твоєму розпорядженні. 

З легким подивом дивуюся, бо далі чоловік бере ноутбук з кавою й залишає кухню обходячи стіл з іншого від мене боку, наче й сам не бажає зайвий раз пересікатися. 

***

Наступні три дні здебільшого я сама, Ніла весь час немає вдома, все відкрите, він дозволив користуватися усім, що тут є, але я думала тільки про втечу. Це ж мій шанс, а як інакше, коли у Кирила я під замком, а тут вільна? Все, що потрібно — просто вийти у двір, пройтися до брами й залишити територію будинку. Ніхто не контролює мене, ніхто не слідкує, і нехай додому не піти, впевнена там шукатимуть одразу, але можна вигадати щось інше. Єдине, бентежить стан мами, якщо я втечу Ніл не буде опікуватись нею, чи не так? А Кирило захоче покарати батьків, або ж сам Ніл, якщо я зникну, бо це єдине чим вони можуть тиснути на мене. 

Бібліотека у Чорного шикарна, я навіть не думала, що зараз хтось робить вдома щось подібне, тут стелажі до стелі, посередині килим з цікавим візерунком, також панорамне вікно зі зручним підвіконнями вкрите матрацами й подушками для затишного читання. По центру стоїть два крісла, але я вмощуюся на підвіконні гортаючи сучасний роман з гумором та літнім вайбом. Враховуючи мою ситуацію хочеться чогось позитивного. 

Кроки змушують напружитися, книги не відкладаю, проте погляд зосереджується на прочинених дверях бібліотеки. Довго очікувати не доводиться, на порозі виростає постать Ніла, сьогодні він у чорній сорочці та штанах, втім, навіть темний колір не здатний приховати могутність тіла, широкі плечі й м'язи під тканиною. Чоловік спирається на одвірок схрестивши руки оглядаючи мене з ніг до голови, я починаю шкодувати, що скористалась його гостинністю й одягнула нові речі, котрі він залишив в перший вечір у спальні. На мені шорти й топ, зручні, з чудової тканини, але вони не приховують ні ніг, ні декольте. Щоки починають горіти від пронизливості його погляду, відкладаю книгу й спускаю ноги з підвіконня. Знаю, завтра останній день який можу провести у нього, і хочу подякувати за ці мирні години, але тепер з'являється відчуття, що він змусить платити за них.