Глава 17

— Я шокований, — до голосу Кирила приєднується ще один, знайомий, дещо лінивий, ніби він чхав на все і всіх на планеті. — Ти реально викинув її матір з вікна? Третій поверх, брате, — втім, я чую крижані нотки в тоні.

— Вона жива, — байдуже лунає.

— Бо мої люди знизу, і тепер один лежатиме в лікарні разом з нею, тому що ловив її, — відрізає сухо.  

— Якого біса ти тут? — натомість гаркає Лорман. 

— Пташка на хвості принесла адресу батьків моєї Ліві, прийшов дізнатися про неї більше, я ж хочу не просто забрати її у тебе, я хочу, щоб вона кохала мене, брате. Кохала сильно, до нестями, щоб ти бачив, як можуть кохати. Хотів вигадати спосіб, щоб вона ненавиділа тебе так сильно, як кохала би мене, але ти й сам вже впорався. 

— Тільки торкнись її, — попереджає Кирило.

— Ох, Лоре, — гуркоче Ніл, — я заберу її на кілька днів, удамо, що це демо версія майбутнього, яке на тебе чекає. Поверну за чотири дні, любчику. Оу, якщо вона захоче звісно. Але ти не думай, — я не бачу, лише відчуваю як мене підхоплюють на руки, як стає тепло, як аромат парфуму заколисує, — це не просто так, за це я дам дозвіл купити землю під твій готель, згоден? 

Кілька секунд триває напружена тиша. Мабуть, мова про ту землю про яку Кирило сварився по дорозі сюди, отже саме Ніл блокував змогу купівлі? 

— Вона має повернутися незаймана. Якщо не повернеться за чотири дні — тато помре. 

— Звісно.

Ніл починає йти, його руки трепетні й сильні, в них чомусь відчуття, мов  до раю потрапила, я дихаю запахом його шкіри й лісу, цигаркового диму й чогось, що зізвучне зі звабою. Змучена свідомість налякана, але інтуїтивно тягнеться до Чорного, ніби вирішила, що він менша загроза, аніж його брат. Це брехня самій собі, та наразі я не здатна думати раціонально. 

***

Не знаю у який момент свідомість вимкнулась та приходжу до тями в кімнаті абсолютно протилежній інтерєру в будинку Лормана, погляд інстинктивно знаходить двері в спробі перевірити у яку пастку я потрапила цього разу, але вони відкриті навстіж й з коридора до спальні проникає тепле тьмяне світло. Байдуже веду очима по стінах сірого кольору, він з розряду тих відтінків які не помічаєш, наче є, але не тисне ні розкішшю, ні епатажністю. В кімнаті стоїть ліжко узголів'я якого впирається в стіну, а по обидви боки від нього панорамні вікна в чорних рамах крізь які лине місячне світло. Бачу ще обриси комоду, а поряд стіну оздоблену дзеркалом з підсвіткою, далі йдуть окремі подвійні двері кольору графіт. В кутках стоять зелені вазони, вони додають естетики інтер'єру. 

Відкинувши ковдру встаю з ліжка, ноги несуть спершу до вікна не завішаного ніякими тюлями. Вигляд спокійний та мирний, я на першому поверсі, що тішить підсвідомість, а за склом вітер колихає дерева з жовтим листям. Місяць яскравий, давно такого не бачила, але не дивно, бо сьогодні повня. Небо всипане рідкими зірками, час літа, коли темне полотно вкривається сотнями мерехтливих крапок, минув. 

— Привіт, — лунає позаду.

Здригнувшись від несподіванки, обертаюся. В дверях застиг Ніл, він у чорній футболці та штанах, босий, й дещо втомлений. В тінях погано видно його обличчя, інстинктивно напружуюся. 

— Привіт, — прокашлююсь, горло дере від крику, в тілі відчуття сильного виснаження, та й в голові теж. Я почуваюся лялькою у якій не залишилось геть нічого. 

— Тобі щось потрібно? — спокійно запитує. 

Розгублююся. Насправді те, що мені потрібно він не дасть, але я вже відвикла навіть від банальної ввічливості, виходить. 

— Мама? — затамовую подих.

— В лікарні, поки без свідомості, — миттю відповідає.

Слідкую за Чорним, очікую, що увійде, почне поводиться так як завше, буде напосідати й годувати обіцянками помсти брату, але він надивовижу незворушний, немов той Ніл, якого бачила на заходах, й цей — різні люди. На язиці безліч питань, прохань, обурень, але не здатна вичавити жодного. 

— Як ти дізнався? — тихо запитую.

Ніл всміхається, коротко й не по-справжньому. 

— Казав же, пташка на хвості принесла. 

— Ден? 

— Навіщо воно тобі, — відмахується. 

— Але ти прийшов, — з тиском кажу.

— Не шукай в цьому причин, Ліві. Моя мета — брат, не ти. 

— Знаю, — голос чомусь починає тремтіти. 

— Це добре, бо я гірший за нього, повір. 

Веду плечима, в даний момент мені чхати гірший чи ні, головне, що він прийшов, що він забрав хоча би на кілька днів, й опікується мамою, все інше неважливе. 

— Я буду щось винна тобі? — обережно уточнюю.

Чорний хмикає, низький голос вібрацією віддає у моїх грудях навіть на відстані.

— Нічого, Цукерочко.

— Дякую.

— Голодна? Води? — змінює тему.

— Ні. Я…

— Ти можеш відпочивати далі, зараз друга ночі.  — автоматично дивлюся на двері, гучно проковтую клубок у горлянці. Чомусь Ніл одразу розуміє причину страху. — Двері будуть відімкнені. Завжди.

Він розвертається й практично зникає у коридорі, кидаюся слідом переступаючи поріг спальні, проводжаю його спину поглядом намагаючись зрозуміти, що він підготував для мене далі. Очевидно, що чоловік грає проти брата, а я дійсно засіб, він втягнув у війну в якій я не мала би ніколи брати участі, якби не татів борг, проте я вже у ній, і якщо Ніл може бути моїм союзником, варто цим скористатись.