Глава 16

Якби я знала, що йому відповісти, обов'язково сказала би, проте я навіть не дихаю. Попри душ у холодній воді мені зараз дуже гаряче, страх розпалює уяву як Кирило може карати й липкий піт котиться спиною. Дихання пришвидшується, пальці чоловіка ковзають нижче й обережно відтягують рушник, очі жадібно пожирають тіло, але він не торкається. 

— Ти така красива, — хрипло лунає, — моя річ. Моя. Мені належиш. Я тебе для себе бережу. Уяви, як солодко буде, коли я стану твоїм першим.

Тиша йому у відповідь, потайки я сподіваюся, що він ніколи не стане першим, ніколи не зможе отримати шансу торкатися мене, ніколи не полізе туди, де все належить не йому насправді, а мені. 

— Знаєш, — веде далі свій монолог, — враховуючи, що твій тато вирішив вчинити хитро, а мій брат напосідає на мою голову, тепер ти всюди будеш зі мною. Але спершу потрібно провчити декого, завтра вранці ми поїдемо до батька з матір'ю, покажемо їм, що красти у Лормана не можна. Ти згодна? Я діяв чесно, дав твоєму батькові гроші, але він їх програв, це виверти долі і його тупість, а не моя провина,  тепер він вирішив, що може викрасти оплату з-під носа? — всміхається. Моїм тілом котиться крижана хвиля. — Не вийде. 

Він дивує, бо саджає на ліжко й залишає в кімнаті йдучи геть. Так, замикає на ключ, та це краще, ніж те, чого очікувала. Варто стихнути крокам з очей виривається потік сліз, закриваю рота долонею аби не видати себе й віддаюся почуттям. Я втомилася перебувати в полоні страху, та чим далі тим гірше стає. 

Всю ніч не сплю, обіцянка Кирила поїхати до батьків не просто тривожить, а лякає. Я продумую варіанти у кого попросити допомоги та зрештою здаюся, бо серед наших знайомих немає таких людей, хто міг би, і відверто кажучи, у мене банально немає змоги зв'язатися з кимось. На секунду вирішую, що ймовірно можна було би попросити допомоги у Ніла, але знову ж таки, яким чином? У мене забрали телефон, я не знаю номера, у висновку я впираюся в тупик. 

Ранок приходить надто швидко, невиспана й налякана очікую на появу Кирила, вже одягнена у джинси зі светром сиджу на ліжку. Тіло б'є тремор, але я не можу впоратися із собою, емоції сильніші. 

Коли двері відкриваються з подивом дивлюся на Дена, очікувала, що з'явиться його бос. Помічник має поганий вигляд, під очима темні кола, обличчя бліде, плечі опущені, він ніби страшенно втомився і мріє про відпочинок. 

— Готова? Чудово, ходімо, — кидає без вітань.

Підвівшись, накидаю на плечі чорне пальто й підходжу до Дена, чоловік не встигає переступити поріг як я вхоплююся за його руку.

— Допоможи мені, — благаю.

Ден завмирає, обертається оглядаючи хмурим поглядом.

— Я не можу допомогти тобі втекти.

— Ні, — гаряче заявляю поглядаючи на світлий коридор. — Звʼяжися з Нілом Чорним, скажи, що я прошу допомоги. Я… я не знаю, чи він зможе, чи захоче, але… Лорман планує покарати моїх батьків за татів вчинок з аварією, ти ж сам все розумієш… я не знаю більше у кого просити помочі. Благаю, Дене.

Він хмуриться ще більше, хитає головою й наказує йти слідом. Розчарування проходиться по мені чимось важким, він був останньою надією, тим паче невідомо чи захотів би Ніл втручатися. Відверто кажучи, яка йому користь з допомоги мені, якщо він явно дражнить брата змушуючи того вірити, що забере мене. 

Ми спускаємося до машини, вона очікує під будинком разом з Кирилом, який нервово ходить довкола неї активно з кимось розмовляючи телефоном.

— Ця земля потрібна…. Мені чхати як ти домовишся з ним, але ми перебʼємо ціну! Я сказав! Виконуй!

Ден відкриває дверцята для мене з очікуванням поглядаючи на власного боса. Лорман змахує нам обом рукою й сідає поряд зі мною. Ден щось дивиться на своєму телефоні обходячи авто й зрештою сідає за кермо, за кілька хвилин ми вже їдемо до моїх батьків. Намагаюся не нервувати, втім, марно, бо я чудово розумію, що Кирило їде туди не просто, щоб покарати тата, але й щоб провчити мене. Ми удвох з татом наробили помилок і тепер доведеться платити. 

Машина прибуває під мій будинок доволі швидко, оглядаю пʼятиповерхівку з цегли з тривогою на серці, ніколи й не думала, що знову побачу ці стіни та вікна, але життя явно грає зі мною. Поки виходжу з авто помічаю ще кілька машин, вони прибувають під будинок виглядаючи сюрреалістично, бо дім старий, а всі ці авто — нові й блискучі. 

— Ходімо, ти перша, Лівіє, — Кирило ховає телефон у кишеню чорного пальто як у мене нарешті договоривши. 

Не знаю як вдається зробити перший крок, але ноги не гнуться, ледве змушую себе взагалі йти. Відкривши двері під'їзду йду пішки на третій поверх, опинившись перед рідними дверима не дихаю. Лорман турботливо береться за мій лікоть примушуючи постукати, я не хочу, але пізно, бо моя рука вже робить те, що потрібно Кирилу. Озираюся на нього й чоловіків позаду, з надією дивлюся на Дена, але він хитає головою, отже, справді не допоможе. 

— Хто там? — мамин голос розриває свідомість. 

— Будь ласка, не ображай її, — прошу Лормана зазираючи в його карі очі. — Вона ж ні в чому не винна. Мене покарай, не її, — тараторю.

— Хто там? — мама вже біля дверей, навіть у вічко не дивиться, бо воно досі темне. 

— Лоре, — промовляю так, як його називав Ніл, та він лишається байдужим. 

Мама відкриває двері, спершу її обличчя виказує подив, потім шок, а тоді страх, коли бачить чоловіків позаду мене.Мабуть, вона вважає, що я їх привела. Кирило відштовхує й проходить всередину, я слідом в спробі зупинити, страх за маму переважає над страхом за себе, тож хапаюся за руки Лормана. З кімнати виходить тато, він одразу блідне. А тоді я чую як клацає замок, оглянувшись дивуюся тому як в тісний коридор помістилися всі люди Кирила. 

— Що ж, — лунає доволі веселий голос мого ката, — я тут нещодавно в аварії ледве не загинув…

— Це не я…. — вигукує тато, але навіть я бачу — він.

Мама вглядається у мене, її щоками котяться сльози. 

— Донечко, — шепоче.